— Замовкніть і забирайтеся геть! — гримнула на неї Ніколь.— Бо ми зараз викличемо жандармів.
— Пхе! Знайшли чим лякати! Та мій рідний брат — жандарм, ясно? Вони ще й лякають, американці паскудні!
Дік по-англійському сказав Ніколь:
— Забери дітей з дому і не вертайся, доки я її не приструнчу.
— ... Через вас, паскуд американських, життя немає! — горлала Огюстіна базарним голосом.— Наїхали сюди й заливаються нашим найкращим вином!
Дік додав твердості своєму тонові.
— Ідіть геть, і негайно, чуєте? Я заплачу вам усе, що ми вам винні.
— Ще б пак, спробували б не заплатити! Але я вам ще не все сказала...— Вона підступала, вимахуючи ножем так люто, що Дік знову підніс свою трость. Тоді Огюстіна метнулася до кухні й вискочила звідти, озброєна ще й сікачем.
Становище склалося кепське: дебелу, дужу Огюстіну навряд чи можна було б обеззброїти, не набивши їй синців, а це призвело б до зовсім небажаних наслідків, бо закон суворо карає іноземця, який підносить руку на французького громадянина. Щоб пристрашити куховарку, Дік гукнув Ніколь:
— Виклич поліцію! — А потім сказав Огюстіні, показуючи на її зброю: — За це вас посадять.
— Ха-ха! — демонічно прогриміла вона у відповідь, але ближче вже не підступала.
Ніколь подзвонила в поліцію. Реакція на її заяву була досить схожа на відгомін реготу Огюстіни. Чути було, як на тому кінці дроту весело переказують її слова, потім там просто кинули трубку.
Ніколь повернулася до вікна й гукнула Дікові:
— Накинь їй кілька франків!
— Якби я міг сам поговорити з ними по телефону! — Та оскільки це було неможливо, Дік капітулював.
Він мав заплатити п’ятдесят франків, але, прагнучи якнайшвидше спекатися її, запропонував сотню, і Огюстіна зняла облогу, прикривши свій відступ лайкою, лункою, як вибухи гранат. А наостанок оголосила, що повинна дочекатися небожа, який допоможе їй нести речі. Чатуючи поблизу кухні, Дік почув, як стрельнув корок, але вирішив пропустити це повз вуха. На цьому інцидент вичерпався. Коли небіж прибув, умиротворена Огюстіна весело, по-приятельському попрощалася з Діком і, задерши голову, крикнула до вікна Ніколь:
— Au revoire, Madame! Bonne chance! [71]
Дайвери поїхали до Ніцци й там пообідали в ресторані. Вони їли bouillabaisse — рибну юшку з омарами, щедро присмачену прянощами, й пили холодне шаблі. Дік зауважив, що жалкує за Огюстіною.
— Мені анітрохи не жаль,— сказала Ніколь.
— А мені жаль, хоч я залюбки зіпхнув би її з кручі.
Останнім часом вони мало про що наважувалися розмовляти й рідко знаходили слушне слово у слушну мить; майже завжди це слово спадало на думку згодом, коли нікому було його почути. Сьогодні, однак, скандал з куховаркою вивів обох із мовчазної задуми, а пекуча, смачна страва й холодне терпке вино розв’язали язика.
— Далі так тривати не може,— сказала Ніколь.— Ти згоден зі мною? Як ти гадаєш? — Дік не заперечував, і, приголомшена цим, вона додала: — Іноді мені здається, що винна в усьому я, що я тебе занапастила.
— Отже, ти вважаєш мене пропащим? — посміхнувся Дік.
— Я не про це. Але раніше ти прагнув щось творити, а тепер, здається, хочеш тільки руйнувати.
Її лякала власна сміливість: вона вперше критикувала його так одверто, але ще більше лякало її його вперте мовчання. Вона догадувалася: щось відбувається, щось визріває за цим мовчанням, за серйознішим, ніж будь-коли, поглядом його блакитних очей, за перебільшеним інтересом до дітей. Її бентежили його раптові спалахи гніву, коли він без видимої причини виголошував філіппіки на адресу якоїсь людини, народу, класу, способу життя чи способу мислення. В його душі немовби розігрувалася незрозуміла драма, про яку можна було тільки здогадуватись у ті хвилини, коли вона проривалася назовні.
— Зрештою, що це тобі дає?
— Знання, що з кожним днем твоє здоров’я поліпшується. Що кожний рецидив слабкіший від попереднього й хвороба відступає.
Голос його долинав до неї здалеку й звучав так, наче він говорив на якусь абстрактну наукову тему; опанована тривогою, вона вигукнула: "Діку!" — і потяглася до нього рукою через стіл. Він інстинктивним рухом відсмикнув свою руку й додав:
— А взагалі час уже все обміркувати, правда ж? Бо йдеться, звичайно, не тільки про тебе.— Він прикрив їі руку долонею й сказав веселим голосом колишнього Діка — душі товариства, заводія, призвідника буйних витівок і розваг: — Бачиш оту білу яхту?
То була моторна яхта Т.-Ф. Голдінга; ледь погойдуючись на лінивих хвильках затоки, вона пливла в нікуди, бо романтична подорож її відбувалася за маршрутами, не обов’язково пов’язаними з переміщенням у просторі.
— Зараз ми підпливемо до неї й запитаємо пасажирів, як їм ведеться. Поцікавимося, чи вони щасливі.
— Але ми майже не знайомі з Голдінгом,— заперечила Ніколь.
— Він нас запрошував. І потім, він приятель Бебі, здається, навіть її наречений — чи колишній наречений?
Коли найнятий ними катер відплив від причалу, вже сутеніло, і над палубою "Марджіна" безладно, то там, то тут, спалахували ліхтарі. Біля самої яхти Ніколь знову занепокоїлася.
— Здається, в нього сьогодні гості...
— Це просто радіо.
Їх помітили — кремезний сивий чоловік у білому костюмі, перехилившись через борт, крикнув згори:
— Невже це Дайвери до нас завітали?
— Гей, на "Марджіні"! Спускайте трап!
Катер підійшов до трапа, і Голдінг, зігнувши мало не навпіл свою могутню фігуру, допоміг Ніколь вийти нагору.
— Як вчасно! Через кілька хвилин ми сідаємо обідати.
На кормі невеличкий оркестр грав:
Скажи лише слово — і я твоя,
Та доки не скажеш, не нарікай...
Голдінг змахнув руками, і наче потужний вітер знявся від цього жесту й погнав Дайверів на корму — хоч він до них навіть не доторкнувся. Ніколь з кожною хвилиною все більше шкодувала, що опинилася тут, і все більше сердилася на Діка. Його праця та її хвороба віддалили їх в останні роки від світського життя, створивши їм навіть репутацію відлюдників. Нове поповнення на Рів’єрі вже схильне було пояснювати їхню самоізоляцію браком популярності. Та хоч би як там було, Ніколь вважала, що звичаєм, якого дотримуєшся не один рік, не можна поступатися заради хвилинної втіхи.