Ніколь звела очі від свого несесера.
— Не мели язиком, Діку,— не дай боже, тебе почують! — Але, не витримавши, вона засміялася.— А все-таки, який шик! Бракувало тільки залпу всіх військових кораблів — салюту націй, чи як там зветься! В Лондоні Мері подають, напевно, автобус під королівською короною!
— Атож, атож,— погодився Дік. Почувши, як Ніколь пояснює комусь біля дверей, що їй потрібні шпильки, він гукнув: — Спитай, чи не можна мені одержати чарку віскі? На мене діє гірське повітря!
— Вона пообіцяла принести,— почув він голос Ніколь уже з-за дверей ванної.— Це одна з тих жінок, що були на вокзалі. Тільки тепер вона вже не закутана.
— Що розповідала тобі Мері про своє життя?
— Майже нічого. Її більше цікавили великосвітські новини. А також, уяви собі, мій родовід! Неначе я знаюся на таких речах. Її чоловік, як я зрозуміла, має двох досить чорненьких дітей від попереднього шлюбу, і одне з них хворе на якусь невідому азіатську хворобу. Треба буде застерегти дітей. Звичайно, становище не з приємних. Мері побачить, що ми занепокоєні.— Ніколь замовкла, явно збентежена.
— Нічого, вона зрозуміє,— заспокоїв її Дік.— Та й дитину, мабуть, тримають у ліжку.
За обідом Дік розмовляв з Гусейном — той, як виявилося, навчався в англійській школі. Гусейн розпитував про біржу, про Голлівуд, і Дік, підхльостуючи свою уяву шампанським, плів нісенітниці.
— Більйони? — перепитував Гусейн.
— Трильйони! — запевняв Дік.
— Я навіть не уявляв собі...
— Ну, може, мільйони,— поступився Дік.— А в готелі кожному пожильцеві надають гарем чи щось на зразок гарему.
— Не тільки акторам та режисерам?
— Кожному пожильцеві, навіть якщо він звичайнісінький комівояжер. Мені особисто відразу ж прислали кільканадцять кандидаток, але Ніколь обурилася.
Коли вони повернулися до своєї кімнати, Ніколь напустилася на нього.
— Навіщо було так багато пити? Навіщо було говорити при ньому "чумазий"?
— Вибач, я хотів сказати "під газом". Помилився на слові.
— Дік, я тебе просто не впізнаю.
— Ще раз вибач. Останнім часом я й сам себе не впізнаю.
Тієї ночі Дік відчинив вікно ванної, що виходило на тісне, кругле, мов труба, і сіре, мов щуряча спина, подвір’я замку. Подвір’я наповняв дивний тужливий спів, сумовитий, як звуки флейти. Двоє чоловіків співали якоюсь східною мовою, у якій раз у раз повторювалися звуки "к" і "л". Дік вихилився з вікна, але нікого не побачив. Пісня була, очевидно, релігійна, і йому, втомленому й спустошеному, захотілося, щоб ті двоє помолилися й за нього — от тільки він не знав, про що саме, хіба про те, щоб його не здолала чорна туга.
Наступного дня на порослому рідким лісочком схилі відбулося полювання на якихось мізерних кощавих птахів — убогих родичів куріпки. Господарі, видно, вважали, що додержуються англійського звичаю, але вони мали про нього досить невиразне уявлення — місцевість прочісував цілий загін невмілих ловчих, і, боячись поцілити когось із них, Дік стріляв тільки тоді, коли птахи пролітали над його головою.
Повернувшись, вони застали у себе в спальні Ланьє.
— Тату, ти велів, щоб ми тобі зразу сказали, якщо опинимося десь разом із хворим хлопчиком.
Ніколь, крутнувшись на підборах, злякано завмерла.
— Цей хлопчик, мамо,— вів далі Ланьє, звертаючись уже до неї,— щовечора купається у ванні, і сьогодні він купався переді мною, а потім мені довелося лізти в ту саму воду, і вона була брудна.
— Що? Що ти сказав?
— Я бачив, як із цієї води вийняли Тоні, а після нього мені веліли лізти у ванну, і вода була брудна.
— І ти що, поліз?
— Так, мамо.
— Боже мій! — вигукнула вона, обернувшись до Діка.
Той спитав Ланьє:
— А чому Люсьєнн сама не приготувала тобі ванну?
— Люсьєнн не може. Там якийсь пальник не такий, як скрізь,— учора він спалахнув і обпік їй руку, і тепер вона боїться, отож одна з тих жінок...
— Іди-но до нашої ванної й скупайся ще раз.
— Ви тільки не кажіть, що це я вам розповів,— попросив Ланьє з порога.
Дік увійшов слідом за ним і побризкав ванну карболкою; зачиняючи двері, він сказав Ніколь:
— Треба або побалакати з Мері, або виїхати звідси.
Вона кивнула головою, погоджуючись, і він додав:
— Людям завжди здається, що їхня дитина чистіша, ніж чужа, і що від неї не можна заразитися, навіть коли в неї інфекційна хвороба.
Дік налив собі вина й почав гризти печиво, люто хрумкаючи в лад із булькотом води у ванній.
— А тим часом скажи Люсьєнн, щоб навчилась користуватися тим пальником,— порадив він.
На порозі постала та сама жінка-азіатка, про яку щойно йшлося.
— Графиня...
Дік знаком запросив її увійти й причинив за нею двері.
— Як ваш хворий хлопчик? Йому вже краще? — лагідно спитав він.
— Так, краще, але висип іще не зійшов.
— Шкода малюка. Але я хотів застерегти вас: не можна, щоб наші діти милися після нього в тій самій воді. Ні в якому разі! Я певен, ваша господиня була б обурена, якби знала, що ви зробили таке.
— Я? — Жінка була явно приголомшена.— Я тільки побачила, що ваша служниця не може впоратись з пальником, і показала їй, як це робиться.
— Але після хворої дитини ви спочатку повинні були випустити всю воду й добре промити ванну.
— Я?!
Ніби задихнувшись, жінка ковтнула повітря, судомно схлипнула й вибігла з кімнати.
— Мені зовсім не хочеться, щоб вона прилучалася до західної цивілізації нашим коштом,— сердито промовив Дік.
За обідом він остаточно вирішив, що перебування тут треба скоротити. Гусейн навіть про свою батьківщину не вмів розповісти до пуття, сказав тільки, що там багато гір, водяться кози, а тих кіз пасуть пастухи. Він взагалі волів мовчати — щоб розворушити його, потрібна була енергія, яку Дік беріг для власної родини. Незабаром по обіді Гусейн залишив Дайверів та Мері самих, але колишня близькість не відновилася: між ними здіймалися бурхливі хвилі великосвітського життя, що їх Мері долала під усіма вітрилами. Дік відчув полегкість, коли о пів на десяту Мері принесли записку і вона, прочитавши її, підвелася.
— Вибачте, чоловік має ненадовго виїхати, і я мушу провести його.
Наступного ранку, слідом за служницею, яка принесла їм каву, до спальні рішучою ходою увійшла Мері. Дік і Ніколь ще не встигли вдягтися, а вона була вбрана і, очевидно, встала вже давно. Кутики її стулених уст смикалися від ледь стримуваного гніву.