За столом сидів їхній капітан. Чоловік, що втрутився в бійку, почав довго розповідати йому щось по-італійському, раз у раз показуючи на Діка, а таксисти перебивали його гнівною лайкою. Капітанові де нарешті набридло, він почав нетерпляче кивати головою, а потім підніс руку, і хор обвинувачів — чотириголова гідра — дзявкнув ще раз, другий і вмовк. Капітан обернувся до Діка.
— Ви розмовляєте italliano? [58] — спитав він.
— Ні.
— A française? [59]
— Oui, [60] — відповів Дік, дивлячись на нього спідлоба.
— Alors. Écoute. Va au "Quirinal". Écoute: vous êtes saoûl. Payez ce que le chauffeur demande. Comprenezvous? [61]
Дік похитав головою.
— Non, je ne veux pas.
— Come?
— Je paierai quarante lires. C'est bien assez. [62]
Капітан підвівся.
— Écoute! — грізно вигукнув він.— Vous êtes saoûl. Vous avez battu le chauffeur. Comme ci, comme ça. [63] — Він показав, як б’ють правою і лівою.— C'est bon que je vous donne la liberté. Payez ce qu'il a dit — cento lire. Va au "Quirinal". [64]
Діка аж тіпало від обурення. Кинувши на капітана спопеляючий погляд, він засичав:
— Гаразд, я поїду! — Він крутнувся до виходу, і тут перед ним виникла вдоволена й хитра фізіономія чоловіка, що привів його до відділку.— Я поїду,— загорлав Дік,— але спершу я порахуюсь з цією гнидою!
І, пройшовши повз остовпілих карабінерів, він з розмаху, щосили загатив лівим кулаком у всміхнену пику. Чоловік так і гепнувся на підлогу.
Дік завмер над ним у зловтішному тріумфі, потім у душі його зародився перший болісний сумнів, а ще за мить світ потьмарився; важкий удар по голові збив його з ніг, і кулаки впереміш із каблуками несамовито замолотили по ньому. Хруснуло перебите перенісся, очі, мов на гумці, мало не вискочили з орбіт і знову запали на місце. Від удару каблуком тріснуло ребро. Він знепритомнів і отямився, коли його, піднявши за комір, посадовили і скували руки наручниками. Він ще пробував відбиватися. Лейтенант у цивільному, якого він збив, стояв, прикладаючи до підборіддя хусточку, й щоразу дивився, чи нема на ній крові; потім він підійшов до Діка, став над ним і, розмахнувшись, поклав його вивіреним ударом.
На доктора Дайвера, що нерухомо лежав на підлозі, хлюпнули відро води. Коли його схопили за руки й кудись потягли, він розплющив одне око й крізь кривавий туман розрізнив нажахане обличчя одного з таксистів.
— Їдьте до готелю "Ексельсіор",— прохрипів він.— Скажіть міс Уоррен. Даю двісті лір! Міс Уоррен! Due centi lire! [65] Ах ви паскудні... прокля...
Він схлипував і хапав ротом повітря, а його тягли крізь кривавий туман, по підлозі й по сходах і, нарешті, затягли до якоїсь клітки й кинули на бетонну підлогу. Потім усі вийшли, двері грюкнули, і він лишився сам.
XXIII
Бебі Уоррен лежала в ліжку до першої години, читаючи напрочуд безживні римські оповідання Меріона Крофорда; потім вона підвелася, підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Навпроти готелю прогулювалися двоє карабінерів в арлекінських капелюхах і пелеринах, які на поворотах заносило то в один, то в другий бік, мов вітрила при маневрі яхти; спостерігаючи їх, вона згадала гвардійського офіцера, який так безцеремонно розглядав її сьогодні під час сніданку. То була зухвалість рослявого представника низькорослої нації, якому зріст є запорукою всіх перемог. Якби він підійшов до неї й сказав: "Ходім зі мною",— вона відповіла б: "А чого ж, можна",— принаймні так їй здавалося в цю мить, за цих незвичних обставин, що мовби звільняли її від себе самої.
Від гвардійця вона поволі повернулася думкою до тих двох за вікном, а від них до Діка. Вона лягла й загасила світло. Близько четвертої її розбудив різкий стукіт у двері.
— Хто там?
— Це портьє, мадам.
Накинувши кімоно, сонно позіхаючи, вона відчинила двері.
— Ваш приятель, ім’я Ді-івер, він у халепі. Напав на поліцейського, його посадили в тюрму. Він послав таксі, щоб сказати вам, шофер каже, він обіцяв дати двісті лір...— Портьє розважливо почекав, яке враження справлять його слова.— Шофер каже, що містер Ді-івер у великій халепі. Він побився з поліцією, і його дуже покалічили.
— Зараз я зійду.
Бебі вдяглася під тривожний стукіт серця й через десять хвилин вийшла з ліфта в темний вестибюль. Шофер, якого прислав Дік, уже поїхав; портьє зупинив для неї інше таксі й сказав, до якого поліцейського відділка треба їхати. Нічна темрява потроху рідшала й розвіювалася за вікном, і ці переливи світла між ніччю й днем шарпали нерви Бебі, все ще напнуті після перерваного сну. Їй здавалося, що вона мчить наввипередки із світанком, і коли таксі виїздило на широкі проспекти, вона вела перед, та як тільки світло починало відставати, нетерплячий вітер підганяв його різкими поривами, і воно знову повільно наздоганяло її. Машина проминула фонтан, що плюскотів над власною розлогою тінню, завернула в завулок, такий покручений, що будинкам доводилося вигинатися й перехилятись, щоб дотримуватися строю, прогуркотіла по нерівній бруківці і, підскочивши, різко зупинилася перед двома будками вартових, що яскраво вирізнялися на тлі зеленого від вогкості муру. І зразу ж із фіалкової темряви підворіття долинули зойки й крики Діка:
— Чи є тут англійці? Чи є тут американці? Чи є тут англійці? Чи є тут — а-а, щоб вас! У-у, кляті макаронники!
Він замовк, і вона почула глухий грюкіт у двері. Потім голос його залунав знову.
— Чи є тут американці? Чи є тут англійці?
Бебі побігла на голос — проскочила підворіття, опинилася на подвір’ї, покрутилася на місці, утративши на мить орієнтир, і нарешті зрозуміла, що крики долинають з маленької вартівні. Двоє карабінерів схопилися на ноги, коли вона ввійшла, але Бебі, не звернувши на них уваги, кинулася до дверей камери.
— Діку! — крикнула вона.— Що сталося?
— Вони вибили мені око! — почулося з-за дверей.— Вони наділи мені наручники, а потім покалічили — ці мерзотники, ці гади...
Бебі круто обернулася й рушила до карабінерів.
— Що ви з ним зробили? — просичала вона так люто, що ті мимоволі позадкували.
— Non capisco inglese. [66]
Вона почала клясти їх по-французькому; її несамовитий, невідпорний гнів заповнював вартівню, огортав обох карабінерів, а вони тільки нітилися й щулилися, намагаючись викрутитися з його майже на дотик відчутного сповиття.