— Ви запросили мене сісти з вами.
— Гаразд, і дав вам п’ятдесят лір. Так чи ні?
— Ну, дали, дали, дали.
— Отож, дав вам п’ятдесят лір, так? А ви вертаєтеся й вимагаєте, щоб я дав ще більше.
— Ви мене запросили, так чи ні? Так чи ні?
— Запросив, але я дав вам п’ятдесят лір.
— Ну, дали, дали.
Розлючений негр підвівся й пішов, а в Діка ще більше зіпсувався настрій. Але тут він помітив, що якась дівчина всміхається до нього з другого кінця залу, і відразу тіні римлян, що оточували його кільцем, зблякли і розступилися. Дівчина була англійка, білява, із свіжим рум’янцем на гарненькому суто англійському личку; вона знов усміхнулася знайомою йому усмішкою, яка, обіцяючи все, водночас говорила, що обіцянка ця нездійсненна.
— В тому прикупі козир, або я не розуміюся на картах,— сказав Колліс.
Дік підвівся й підійшов до дівчини.
— Дозвольте вас запросити?
Літній англієць, що сидів з нею, сказав майже винувато:
— Я вже збираюся йти.
Протверезившись від збудження, Дік повів дівчину танцювати. Для нього вона уособлювала всі принади Англії, дзвінкий голос її нагадував про оправлені морем затишні сади. Відхиляючись, щоб краще бачити її, Дік у кожне своє ласкаве слово вкладав стільки щирого почуття, що голос його аж тремтів. Вона пообіцяла перейти до їхнього столика, як тільки її супутник піде. Коли Дік привів її на місце, англієць знову зустрів його винуватою усмішкою.
Повернувшись до свого столика, Дік замовив ще одну пляшку іскристого.
— Вона нагадує мені якусь кіноактрису,— сказав він.— От тільки не пригадаю, кого.— Він нетерпляче озирнувся через плече.— Чого ж вона не підходить?
— Ех, мені б у Голлівуд,— мрійливо промовив Колліс.— Батько, звичайно, певен, що я працюватиму в його фірмі, а мені ой як не хочеться. Двадцять років просидіти в конторі в Атланті...
У голосі його вчувався протест проти засилля матеріалістичної цивілізації.
— Ви створені для більшого?
— Я зовсім не це мав на увазі.
— Ні, саме це.
— Звідки ви знаєте? І взагалі, якщо вам так подобається працювати, чому ви не лікуєте хворих?
Вони мало не посварилися, але обидва були вже п’яні, отож забули про причину незлагоди. Колліс зібрався йти, і Дік довго й зворушено тис йому руку.
— Ви все-таки обміркуйте це,— напутливо сказав він.
— Що саме?
— Самі знаєте що.— Йому здавалося, що він дав Коллісові якусь пораду щодо праці в батьковій фірмі, дуже слушну й розумну.
Клей розчинився в просторі. Дік допив пляшку й знову пішов танцювати з англійкою, змушуючи своє неслухняне тіло виконувати сміливі піруети й тверді, енергійні па. Та раптом сталося щось цілком несподіване. Він танцював з дівчиною, потім музика урвалася — і дівчина зникла.
— Ви не знаєте, де вона?
— Хто саме?
— Дівчина, з якою я танцював. Була — і немає. Напевно, вона десь тут.
— Ні, ні! Туди не можна! Це дамський туалет.
Він підійшов до бару. За стойкою сиділи двоє чоловіків, і він хотів побалакати з ними, але не знав, з чого розпочати. Можна було б розповісти їм про Рим і про жорстоких насильників, що стали засновниками родин Колонна і Гаетані, але це було б, мабуть, надто навпростець. Статуетки курильників, що прикрашали скляну шафку із сигарами, раптом посипалися на підлогу; всі довкола заметушилися, а в свідомості Діка промайнув здогад, що винен у цьому він. Тим-то він повернувся до кабаре й випив чашку чорної кави. Колліс зник, англійка теж зникла, і хоч-не-хоч треба було вертатися до готелю й з тяжким серцем лягати спати. Він розрахувався, взяв пальто й капелюх і вийшов.
У канавах і у вибоїнах бруківки стояли брудні калюжі; з Кампаньї тягло болотяною затхлістю, в ранковому повітрі туманом завис піт зниклих цивілізацій. Четверо таксистів з підпухлими злодійкуватими очима оточили Діка. Одного з них, що настирливо ліз йому просто в обличчя, він відштовхнув від себе.
— Quanto al hotel "Quirinal"? [55]
— Cento lire. [56]
Шість доларів. Він похитав головою й запропонував тридцять лір, удвічі більше, ніж заплатив би вдень, але всі четверо, як один, знизали плечима й відійшли.
— Trenta-cinque lire e mancie, [57] — твердо сказав він.
— Cento lire.
Дік перейшов на англійську.
— За півмилі? Вистачить сорок лір, більше не дам.
— Діла не буде.
Дік був страшенно втомлений. Він шарпнув дверцята однієї з машин і сів.
— Готель "Квірінал"! — звелів він шоферові, що вперто стояв за вікном.— Годі шкіритися, везіть мене до "Квіріналу".
— Не повезу.
Дік виліз із машини. Перед дверима "Бонбонієрі" хтось довго сперечався з таксистами, а потім звернувся до Діка з поясненнями; тим часом один із водіїв знову напосівся на Діка, вигукуючи щось і вимахуючи руками, і той знову відштовхнув його.
— Мені треба до готелю "Квірінал".
— Він каже — везе за сотню,— пояснив той, сторонній, що взявся тепер перекладати.
— Я розумію. Скажіть, що я даю п’ятдесят. Та відчепіться ви! — Останнє призначалося настирному водієві, який знову виник перед ним. Той зміряв Діка очима й зневажливо плюнув.
Уся лють, що накипала в Діковій душі протягом останнього тижня, блискавично перейшла в бойовий запал і вилилася у благородний і освячений традиціями його батьківщини спосіб; він зробив крок уперед і затопив таксистові в обличчя.
Зразу ж усі четверо кинулися на нього, лаючись, вимахуючи руками, марно намагаючись схопити його; Дік притиснувся спиною до стіни і, п’яно заточуючись та посміхаючись, бив незграбно, навмання; кулаки його супротивників теж не досягали до нього, і те, що мало бути бійкою, виглядало як пародія на неї. Тривало це, поки Дік посковзнувся і впав. Він відчув біль, але спромігся підвестись і почав вириватися з кільця рук, що обхопили його. Нараз це кільце розімкнулося. Почувся якийсь новий голос, вибухнула нова суперечка, але Дік не прислухався, він стояв, прихилившись до стіни, захеканий, розлючений принизливістю становища, в якому опинився. Він бачив, що йому ніхто не співчуває, але навіть гадки не мав, що чимось завинив.
Ухвалено було піти до поліцейського відділку і там усе з’ясувати. Хтось підняв із землі й подав Дікові його капелюх, хтось досить чемно взяв його під руку, і, разом з таксистами завернувши за ріг, він увійшов до освітленого тьмяною лампочкою, схожого на казарму приміщення, де нудилося кілька карабінерів.