— Воля ваша,— відповів Франц.— Ви американець. Ви можете робити це, не боячись за свою професійну репутацію. Але я особисто ворог усіляких популяризацій. Ще, бува, ви почнете писати брошурки під назвою "Роздуми для невтаємничених", розжовуючи все так, що читачеві просто не треба буде думати! Якби мій батько був живий, Діку, він подивився б на вас отак і пирхнув. Він узяв би цю серветку, згорнув її отак, а це кільце взяв би отак,— Франц підняв темне дерев’яне кільце для серветки, прикрашене різьбленою головою вепра,— і сказав би: "В мене таке враження...",— потім він би глянув на вас, подумав: "Ет, шкода слів",— і пирхнув би ще раз. І на тому, власне, й скінчився б обід.
— Сьогодні я сам,— задерикувато сказав Дік,— але завтра, може, з’являться й інші. А тоді вже надійде моя черга згортати серветку, як ваш батько, і пирхати.
Франц помовчав трохи, потім спитав:
— Як почуває себе наша пацієнтка?
— Не знаю.
— Вже час би знати.
— Вона мені подобається. Вона дуже приваблива. Але що я, по-вашому, мушу робити далі? Водити її в гори по едельвейси?
— Я вважав, що при вашій схильності до наукових трактатів у вас виникне якась ідея.
— ...Присвятити їй своє життя?
Франц гукнув у кухню, до дружини:
— Du lieber Gott! Bitte, bringe Dick noch ein Glass Bier. [30]
— Мені краще більше не пити перед розмовою з Домлером.
— Ми вважаємо, що передусім слід опрацювати програму. Минув місяць, дівчина явно закохалась у вас. За звичайних обставин це нас не обходило б, але тут, у клініці, ми не можемо дивитися на це крізь пальці.
— Я зроблю так, як скаже доктор Домлер,— пообіцяв Дік.
Але він не дуже вірив, що Домлер зуміє з’ясувати становище, яке йому самому ще було зовсім не ясне. Без будь-яких його свідомих зусиль вийшло так, що все тепер залежало від нього. Йому пригадалося, як у дитинстві він сховав ключ від шафки із столовим сріблом під хусточками в горішній шухляді комода; всі відбігали ноги, шукаючи ключа, а він спостерігав цю метушню незворушно, як філософ. Щось схоже він відчував і тепер, коли заходив із Францом до кабінету професора Домлера.
Професор, обличчя якого в рамці прямих бакенбардів було прекрасне, як обвита виноградом веранда старовинного будинку, враз обеззброїв Діка. Він зустрічав людей і талановитіших, ніж Домлер, але не було серед них людини благороднішої.
(Те саме він знову подумав через півроку, коли побачив Домлера в труні: веранда спорожніла, виноградний заріст бакенбардів лежав на цупкому крохмальному комірці, відблиски багатьох битв згасли назавжди в щілинах очей під тонкими повіками...)
— Добридень, сер,— привітався Дік, виструнчившись по-військовому.
Професор Домлер спокійно переплів пальці. Франц почав доповідати, як ад’ютант чи секретар доповідає начальникові, та за хвилину начальник урвав його:
— Ми досягли певних успіхів,— лагідно промовив він.— Але тепер, докторе Дайвер, нам потрібна ваша допомога.
Дік, захоплений зненацька, признався:
— Мені самому ще не все ясно.
— Мене не стосуються ваші особисті висновки,— сказав Домлер.— Але дуже стосується інше: цей "перехідний період",— тут він, іронічно примружившись, глянув на Франца, а той відповів йому таким самим поглядом,— треба завершити. Стан здоров’я міс Ніколь помітно поліпшився, але вона ще не видужала настільки, щоб пережити трагедію кохання без взаємності.
Франц хотів був докинути щось, але Домлер жестом зупинив його.
— Я розумію, що ви потрапили в нелегке становище.
— Що й казати.
Професор відкинувся на спинку крісла й засміявся, і крізь сміх запитав, поблискуючи пильними сірими очицями:
— А може, ви й самі не лишилися байдужі?
Дік, розуміючи, що його загнали на слизьке, теж засміявся.
— Вона дуже гарна дівчина — до такої вроди не можна лишатись байдужим. Але я не збираюсь...
Франц хотів був втрутитися, але Домлер знову зупинив його, руба спитавши в Діка:
— То, може, вам краще було б виїхати звідси?
— Виїхати я не можу.
Доктор Домлер обернувся до Франца.
— Тоді нам доведеться зробити так, щоб виїхала міс Уоррен.
— Робіть, як вважаєте за краще, професоре Домлер,— мовив Дік.— Становище й справді складне.
Професор Домлер важко, як каліка, що спинається на милиці, підвівся з крісла.
— Але знайти вихід із цього становища повинен лікар! — неголосно вигукнув він.
Зітхнувши, він знов опустився в крісло, щоб перечекати, поки стихне гуркіт грому, що заповнив кімнату.
Дік бачив, що Домлер розсердився не на жарт, і не знав, чи зуміє стриматися сам. Коли гуркіт віддалився, Франц докинув нарешті своє слово.
— Доктор Дайвер людина тонка і благородна,— сказав він.-Треба тільки, щоб він до кінця усвідомив наше завдання, а тоді, я певен, він знайде раціональний шлях. На мою думку, Дік може співробітничати з нами тут, на місці, і нікому не треба виїжджати.
— А ви якої думки? — спитав у Діка професор Домлер.
Дікові ставало дедалі незручніше, але напружена мовчанка, що запала після Домлерових слів, не могла тривати нескінченно. Зненацька він наважився.
— Я здається, майже закоханий у неї. І навіть думав, чи не одружитися.
— Що-що? — вигукнув Франц.
— Заждіть,— зупинив його Домлер.
Але Франц не хотів ждати.
— Одружитися?! І півжиття змарнувати на те, щоб бути при ній лікарем, і доглядальницею, і бозна-ким іще? Викиньте це з голови! Хто-хто, а я добре знаю цю хворобу. На двадцять випадків одужання — один без рецидивів. Ні, забудьте про неї раз і назавжди, чуєте?
— Що ви на це скажете? — звернувся до Діка Домлер.
— Скажу, що Франц має рацію.
VII
Лише надвечір вони домовилися, що Дік має робити далі: лишаючись уважним і зичливим, він мав поволі віддалятися, щоб урешті зовсім зникнути з обрію. Підвівшись з крісла, Дік мимоволі подививсь у вікно: надворі сіялася мжичка, і десь там, під дощем, його ждала Ніколь. Він вийшов, застібаючи плащ на всі гудзики, насуваючи глибше капелюх, і зразу ж натрапив на неї: вона стояла під дашком парадного входу.
— Я придумала, де нам посидіти сьогодні,— сказала вона.— Поки я хворіла, мені до всього було байдуже: сиділа собі вечорами в будинку разом з усіма і нічого не помічала й не чула. А тепер я весь час бачу, що довкола хворі люди, і це... і це...