Вони зійшли на стежку, яка через кілька кроків пірнула в тінь. Ніколь узяла Діка під руку.
— У мене є кілька платівок, сестра надіслала з Америки,— сказала вона.— Коли ви ще приїдете сюди, я їх поставлю. Я знаю тут одну місцинку, де можна грати на патефоні й ніхто не почує.
— То буде чудово.
— Ви знаєте "Індостан"? — тривожно спитала вона.— Мені подобається, я раніше не чула. А ще в мене є — "Вони не діти вже, повірте" і "Коли ти плачеш, я радію". Ви, напевно, танцювали під усі ці речі в Парижі.
— Я в Парижі не був.
Йому весь час хотілося дивитись на її кремову сукню, що здавалася то блакитною, то сірою, коли вони йшли між дерев, на її волосся, що ніби аж світилося. Щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, вона ледь усміхалась, і в променях ліхтарів обличчя її ясніло, мов ангельський лик. Вона ніби дякувала йому — чарівному принцу — за казковий бал, на який він її запросив, і Дік усе менше й менше розумів своє ставлення до неї, а вона сповнювалася впевненості — і очі її світилися безмежною радістю.
— Я тепер можу робити все, що хочу,— сказала вона.— В мене є ще дві платівки, вони вам сподобаються: "Зажди хоч, доки вернеться стадо" і "Прощавай, Александре!"
Наступного разу, через тиждень, він трохи запізнився, і Ніколь уже чекала його на стежці, що вела від Францового котеджу до головного корпусу. Відкинуте з чола волосся вільно спадало їй на плечі, і здавалося, ніби її обличчя оце щойно відкрилося світові чи ніби вона вийшла з лісу на галявину, освітлену місяцем. Усе таємне й загадкове відступилося від неї; Дікові захотілося, щоб за нею не стояло ніякого минулого, щоб вона була дівчиною нізвідки, яка просто виникла раптом із темряви. Вона повела його до сховку, де стояв патефон; вони обійшли флігельок-майстерню, видобулися на скелю й сіли під низьким муром — самі в безкрайому морі нічної темряви.
Вони були тепер уже в Америці — навіть Франц, який вважав Діка всепереможним Лотаріо, нізащо не здогадався б, як далеко вони залинули — туди, де пломеніє пал кохання, а зміст життя — то шал єднання, де — "на побачення я їду — водій, натисни на педаль!" — і де "коли ти усміхнулась, забув я тугу і печаль!"; потім вони зустрічалися десь в Індостані, а після того, видно, посварилися, бо "зірки на небі плакали, а нам було однаково, було нам все одно",— і, нарешті, розійшлися — "і серце скрижаніло, і вже нема кохання — ні радості, ні трепету і ні страждання..."
Тоненькі павутинки мелодій, що єднали втрачені дні з майбутніми надіями, снувалися в темряві швейцарського вечора. Паузи заповнював спів цвіркуна. Потім Ніколь зупинила патефон і сама заспівала:
Кинь срібний долар
Додолу,
Накреслить долар
Срібне коло...
Здавалося, вона зовсім не дихає, тільки ледь розтулені уста вимовляють слова пісні.
Дік рвучко підвівся.
— Що з вами? Не подобається пісенька?
— Ні, чому ж, подобається.
— А цієї мене навчила наша куховарка ще вдома:
Якби ж то мені розум,
Якби мені знаття,
Зв’язала б з ним, з’єднала б з ним
Навік своє життя.
Подобається?
Вона всміхнулася, вкладаючи якнайбільше в цю йому, і тільки йому призначену усмішку. Вона всю себе обіцяла йому за таку дрібничку, за іскорку розуміння, за якусь ознаку того, що і в ньому щось озвалося. Вербове віття, густа темрява крапля по краплі віддавали їй свої солодкі, млосні соки.
Вона теж підвелася і, спіткнувшись об патефон, на мить припала до Діка, чолом до його плеча.
— В мене є ще одна платівка. Ви чули "До побачення, Летті"? Напевно, чули.
— Повірте, я справді не чув жодної з цих речей.
І не знав ніколи, міг би він додати; не знав, не нюхав, не пробував на смак; нічого такого не було в житті — лише гарячі дівочі щоки в гарячій темряві відлюдних закутків. У Нью-Хейвені 1914 року дівчина дарувала хлопцеві поцілунок, упираючись йому в груди кулачками, щоб зразу ж, видихнувши "досить!", відштовхнути його від себе. І ось тепер, ледь урятувавшись, ця жертва катастрофи пропонує йому цілий незвіданий світ...
VI
Коли вони зустрілися знову, був уже травень. Сніданок у Цюріху був уроком обачності. Логіка підказувала, що в обраному ним житті немає місця для Ніколь; проте коли якийсь чоловік за сусіднім столиком утупився в неї палючим поглядом, що насторожував, як не позначений у лоції маяк, Дік обернувся до нього з такою одвертою, хоча і ввічливою погрозою, що той не витримав і опустив очі.
— Один з отих любителів ловити витрішки,— недбало пояснив він Ніколь.— Це він до вашої сукні придивлявся. Навіщо вам так багато суконь?
— Сестра каже, ми дуже багаті,— ніяково пояснила вона.— Відколи наша бабуся померла.
— Ну гаразд, тоді я вам вибачаю.
Різниця в роках між ними дозволяла йому тішитися дівочим марнославством Ніколь, тим, як вона, виходячи, оглянула себе у великому дзеркалі у вестибюлі ресторану, не боячися правди, яку говорить непідкупна амальгама. Дікові радісно було дивитись, як вона бере дедалі більше октав на клавіатурі життя, звикаючи усвідомлювати свою красу та багатство. Він щиро намагався звільнити її від думки, що це, власне, він полагодив її, склеївши заново уламки; йому хотілося, щоб життєрадісність і впевненість розквітали в ній без його допомоги. Та це було важко, бо Ніколь відразу складала усе йому до ніг, немов жертовні дари амброзії та мирти.
На початку літа Дік уже розгорнув бурхливу діяльність у Цюріху. Він упорядкував свої статті, додав до них матеріали, зібрані за час військової служби, і тепер завершував свою "Психологію для психіатрів". Навіть знайшов видавця, що начебто погодився надрукувати її; крім того, Дік підшукав бідного студента, який мав пригладити його німецьку мову. Франц вважав, що Дік надто квапиться, але той посилався на скромність обраної теми.
— Я знаю цей матеріал так, як потім уже не знатиму ніколи,— наполягав Дік.— Як на мене, він уже давно так і проситься в підручник — просто досі ніхто не звертав уваги на його практичну цінність. Наш фах, на жаль, чомусь приваблює до себе людей трохи надломлених, коли не фізично, то морально. І вони компенсують власні вади, обмежуючись випадками чисто клінічними, "практичними",— це дозволяє їм перемагати без боротьби. Вас це не стосується, Франце, вам цей фах на роду написаний. І слава богу, що вас не збивали з пуття якісь інші "нахили",— я, наприклад, став психіатром тільки тому, що одна дівчина в коледжі святої Гільди в Оксфорді відвідувала лекції з психіатрії. А тепер — даруйте за банальну фразу — я не хочу, щоб ідеї, які я маю, потонули в двох-трьох дюжинах пива.