— Я хочу тебе. Дуже. Ходімо в готель.
Ніколь коротко, притамовано зітхнула. Спершу Розмері не збагнула змісту слів, але тон вона зрозуміла, і таємнича інтимність його озвалася тремтінням у ній самій.
— Хочу тебе.
— Я буду в готелі о четвертій.
Розмері стояла, затамувавши подих, поки голоси віддалилися. Спочатку вона навіть здивувалась: чомусь взаємини між Діком і Ніколь здавалися їй досі знеособленими, власне — безтілесними. Але раптом її охопило якесь нове почуття, бурхливе й незнайоме. Вона не знала, що це — захват чи відраза, знала тільки, що невимовно вражена. Вона почувалася страшенно самотньою, повертаючись до залу, а водночас і зворушеною, як ніколи, а палке, вдячне: "Кохаю! Ох, як кохаю!" — бриніло у вухах. Справжній зміст розмови, мимовільним свідком якої вона стала, був їй поки що незрозумілий, усе це ще чекало на неї у майбутньому, але вона відчувала, що нічого поганого тут нема, їй не було гидко, як іноді на зйомках любовних сцен.
Та хоч усе це і не стосувалося безпосередньо Розмері, вона вже не могла лишатися байдужою; мандруючи по крамницях з Ніколь, вона думала про призначене побачення, а та, здавалося, й забула про нього. Розмері придивлялася до своєї супутниці, по-новому оцінюючи її принадність, і знову й знову переконувалася, що вродливішої жінки ще не бачила. В Ніколь вабило все — і певна твердість вдачі, і звички та уподобання, і ота якась загадковість, що її Розмері, мислячи міщанськими категоріями своєї матері, пов’язувала із ставленням Ніколь до грошей. Розмері тратила зароблені гроші, і в Європу вона потрапила завдяки тому, що одного січневого ранку шість разів стрибала у воду хвора, аж доки температура не підскочила з 39 до 40,5 градусів, після чого втрутилася мати й забрала її додому.
За допомогою Ніколь Розмері придбала собі дві сукні, два капелюшки й чотири пари туфель. Ніколь же купувала за списком, що займав дві повних сторінки; купувала вона й те, що впадало в око у вітринах. Речі, які подобалися, але їй були зайві, вона купувала, щоб дарувати друзям. Серед тих речей були різноколірні намиста, пляжні надувні подушки, штучні квіти, розкладне ліжко, сумки, шалі, папужки-нерозлучники, меблі для лялькового будиночка і три метри якоїсь модної тканини кольору морських рачків. Купила вона й десяток купальників, гумового крокодила, дорожні шахи з оздобленої золотом слонової кістки, великі лляні носовики для Ейба і дві замшеві куртки від Гермеса — одну зеленаво-блакитну, другу — яскраво-руду. Вона купувала не так, як великосвітська куртизанка, для якої білизна чи коштовності — це, власне, і професійне оснащення, і капіталовкладення — ні, тут було щось зовсім інше. Щоб Ніколь жила, як їй хочеться, багато людей віддавало своє вміння і свою працю. Для неї мчали поїзди, оперізуючи кругле черево континенту від Чікаго й до Каліфорнії; диміли фабрики жувальної гумки, кілометр по кілометру подовжувалися конвейєрні лінії в цехах; робітники замішували в кадубах зубну пасту і точили з мідних казанів еліксир для полоскання рота; в серпні дівчата з ранку до вечора консервували помідори, а перед різдвом збивалися з ніг за прилавками магазинів стандартних цін; метиси зрошували потом бразільські кавові плантації, а в мрійливих винахідників спритно викрадали патентні права на нові трактори. Всі ці люди були тільки жменькою з-поміж безлічі, що платили Ніколь свою данину — то була ціла система, що працювала в невпинному гуркоті й двигтінні, забарвлюючи в гарячковий колір навіть такі вчинки Ніколь, як оці оптові закупівлі,— колір, ніби відсвіт полум’я на обличчі пожежника, який не відступає перед грізним валом вогню. Ніколь була наочним прикладом напрочуд простих законів — вона несла в самій собі свою неминучу загибель, та водночас і випромінювала таку чарівливість і грацію, що Розмері не могла не наслідувати її.
Була вже майже четверта година. Стоячи посеред крамниці з папужкою на плечі, Ніколь розговорилася, що траплялося з нею нечасто.
— А якби того дня вам не довелося стрибати в холодну воду? Я чомусь не перестаю дивуватися з таких-от речей. Перед самою війною ми приїхали в Берлін, мені було тринадцять, невдовзі мама померла. Мою сестру запросили на двірцевий бал, і в її записничку три танці були записані за справжніми принцами — все це було влаштовано через одного камергера. За півгодини до виходу в неї заболіло в боці й почався жар. Лікар визначив апендицит і сказав, що треба негайно оперувати. Але мати не звикла відступатися від своїх планів, і Бебі пішла на бал і протанцювала там до другої ночі з льодовим компресом, прикріпленим під бальною сукнею. А о сьомій ранку її оперували.
Отже, треба бути непохитним; навіть найсимпатичніші люди нещадні щодо самих себе. Годинник уже показував четверту, і Розмері гризла думка, що Дік у готелі жде Ніколь. Час би вже їхати, чому вона примушує його чекати? "Їдьте, вже їдьте!" — подумки квапила вона, а потім зненацька подумала: "А якщо не хочете ви, давайте поїду я!" Та Ніколь увійшла до ще однієї крамниці, де купила букетики до сукні для себе й Розмері, а один звеліла відіслати Мері Норт. Аж тоді вона, певно, згадала, бо погляд її раптом зробився неуважливим, і вона зупинила таксі.
— До побачення. Ми приємно провели час, правда ж?
— Дуже приємно,— відповіла Розмері.
Вона й не думала, що це буде так важко; все в ній збурилося, коли таксі з Ніколь рушило з місця.
XIII
Дік пройшов звивистим окопом і рушив далі по дошках, якими було вимощено його дно. Проходячи повз перископ, він подивився в нього, потім став на стрілецьку приступку і визирнув за бруствер. Перед ним, під сірим задимленим небом, лежав Бомон-Амель, ліворуч височіла, мов пам'ятник трагедії, гора Тьєпваль. Дік підніс до очей польовий бінокль, горло його стислося.
Через хвилину він пішов окопом далі й за наступним вигином побачив своїх супутників — вони чекали на нього. Схвильований, він хотів поділитися з іншими, щоб і вони усе відчули й зрозуміли,— хоч сам він, на відміну від Ейба Норта, не брав участі у бойових діях.
— Того літа за кожну п’ядь цієї землі віддано двадцять людських життів,— сказав він Розмері.