— Француз є француз,— зауважив Ейб, потім спитав лікаря: — Combien? [6]
— Я сам заплачу,— озвався Маккіско.
— Не треба, в мене є. Ми всі ризикували однаково.
Поки Ейб розраховувався з лікарем, Маккіско раптом кинувся в кущі й почав блювати. Вийшов він ще блідіший і ніби на чужих ногах поплентав слідом за Ейбом до машини, що чорніла на тлі вже зовсім рожевого ранкового неба.
А в сосняку лежав, судомно хапаючи ротом повітря, Кампіон — єдина жертва дуелі, і Розмері, істерично сміючись, штурхала його під бік носаком сандалі. Вона заспокоїлася аж тоді, коли він підвівся й пішов,— для неї тепер важило тільки одне: за кілька годин вона побачить на пляжі того, кого подумки все ще називала Дайвером.
XII
Вшістьох вони сиділи у "Voisins", [7] чекаючи Ніколь,— Розмері, Норти, Дік Дайвер і двоє молодих музикантів-французів. Сиділи й придивлялися до відвідувачів ресторану. Дік твердив, що жоден американець, за винятком його самого, не вміє спокійно поводитися на людях, і вони шукали прикладу, щоб спростувати його слова. Та, як на те, за десять хвилин не знайшлося нікого, хто, ввійшовши до залу, не підніс би, скажімо, руки до обличчя.
— Даремно ми відмовилися від нафабрених вусів,— зауважив Ейб.— Та все-таки я не згоден, що в цілому Парижі тільки Дік уміє поводитися спокійно...
— Так, тільки я! — наполягав Дік.
— Хіба що коли тверезий.
Якийсь охайно вдягнений американець і дві його супутниці, невимушено розмовляючи, влаштувалися за сусіднім столиком. Раптом американець відчув, що на нього дивляться,— і його рука відразу сіпнулася вгору й почала поправляти бездоганно зав’язану краватку. Інший чоловік, що, стоячи посеред залу, наглядав собі місце, раз у раз поплескував себе по щоці, а його супутник крутив між пальцями згаслу сигарету. Власникам окулярів, вусів та борідок велося краще, бо мали чим бавитись, а ті, хто не мав цього, потирали підборіддя чи посмикували себе за кінчик вуха.
До зали ввійшов уславлений генерал, і Ейб, розраховуючи на вест-пойнтську муштру, якої після року навчання вже не витравиш нічим, побився з Діком об заклад на п’ять доларів.
Генерал стояв, звільна опустивши руки, і чекав, доки йому знайдуть місце. Та ось він одвів одну руку назад, як стрибун перед розгоном, і Дік уже видихнув: "О!", вирішивши, що той втратив самовладання, але генералова рука знов опустилася й повисла. Всі полегшено зітхнули — вони даремно хвилювалися, офіціант уже підсував для нього стілець... І тут переможець, немов у раптовій люті, різким рухом почухав свою сиву чуприну.
— От бачите? — самовдоволено сказав Дік.— Я — єдиний!
Розмері щодо цього анітрохи не сумнівалась, а Дік, знаючи свою вдячну аудиторію, з’єднав усіх у таку дружню й веселу компанію, що Розмері просто не помічала нікого й нічого довкола. Вони вже два дні були в Парижі, але, власне, все ще ніби сиділи під пляжним парасолем. Іноді Розмері, яка ще не бувала на пишних прийомах у Голлівуді, ніяковіла в незвичному оточенні — як-от учора на балу Пажеського корпусу; але Дік допомагав їй призвичаюватися, вітався з двома-трьома обраними особами — а в Дайверів, здавалося, скрізь були знайомі, з якимй вони, проте, довго не бачилися ("Де це ви пропадали?") — і відразу ж замикалися в колі свого товариства, вбиваючи настирливих чужинців зброєю іронії — легким, але рішучим coup de grâce. [8] Незабаром Розмері вже здавалося, ніби й вона сама колись знала цих неприємних людей, але потім, зрозумівши, чого вони варті, відштовхнула їх, викреслила із свого життя.
Компанія Діка була типово американська, та іноді здавалося, що нічого американського в ній немає. Він повертав своїм друзям їхнє власне "я", затерте компромісами бозна-скількох років.
У прокуреній, насиченій запахом страв напівтемряві ресторану заяснів блакитний костюм Ніколь — наче знадвору зненацька зазирнуло яскраве літнє небо. Прочитавши в очах друзів захоплення її вродою, Ніколь подякувала їм осяйною усмішкою. Спочатку всі за столом змагалися в привітності й чемності і обмінювалися компліментами. Коли це набридло, в хід пішли жарти й навіть шпильки, і, нарешті, настав час будувати всілякі плани. Вони сміялися з речей, про які відразу забували,— сміялися дуже багато, а чоловіки тим часом випили три пляшки вина. Три жінки за столиком репрезентували, власне, всю розмаїтість американської дійсності. Ніколь по одній лінії — онука американського капіталіста, який розпочинав з нічого, а по другій — графа Ліппе-Вайссенфельда. Мері Норт — дочка мандрівного майстра-шпалерника і далекий нащадок президента Тайлера. Розмері — дівчина із самої середини середнього прошарку суспільства, яку мати закинула на нерозвідані висоти Голлівуда. Єдине, що робило їх схожими й водночас відрізняло від багатьох американських жінок, це те, що всі три добре почувалися в світі чоловіків і зберігали свою особистість завдяки чоловікам, а не всупереч їм. Кожна могла б стати зразковою дружиною чи зразковою куртизанкою, залежно від обставин, але не від обставин свого походження, а інших, куди важливіших — залежно від того, зустріне чи не зустріне в житті чоловіка, який їй потрібен.
Розмері раділа цьому сніданкові в ресторані, раділа компанії, приємній ще й тому, що їх сиділо тільки семеро — більше було б уже забагато. І може, саме вона, новенька, діяла на них, як збудник, і вони розкривалися одне перед одним, як ніколи досі. Коли вони підвелися з-за столу, офіціант кивком голови показав Розмері на темний закуток, що є в кожному французькому ресторані, і там, при тьмяному світлі оранжевої лампочки, вона відшукала в довіднику номер і подзвонила на студію "Франко-Амерікен філмз". Авжеж, вони мають копію "Татової доньки",— щоправда, зараз вона на руках, але через кілька днів можна буде влаштувати перегляд на вулиці Ангелів, 341,— про деталі домовляйтеся, будь ласка, з містером Краудером.
Кабіна стояла біля виходу до вестибюля, і, кладучи трубку, Розмері почула притишені голоси, що-долинали з-за вішалки з плащами за якихось три кроки.
— ...то ти кохаєш мене?
— Кохаю! Ох, як кохаю!
Розмері впізнала голос Ніколь і, завагавшись, зупинилася на дверях кабіни. Почувся голос Діка: