— Але ви звернулись не туди, шановний професоре! — сказав Карлсон.
— Туди! Прошу дослухати! Я хворий і скоро вмру. А найближчу появу леонід у полі нашого зору можна чекати тільки в 1933 році. Я не доживу до того часу. Довести ж свою правоту науковому світові можу тільки після додаткових спостережень. От я й прошу вас піддати мене анабіозу і повернути до життя в 1933 році, потім знову заморозити, пробудивши в 1965 році, далі — в 1998 році і, нарешті, — в 2021. Ясно?.. — І Леслі втупив окуляри у співрозмовників.
— Цілком ясно! — відповів Гільберт. — Тільки ж, шановний професоре, до того часу ваш учений супротивник може вмерти, і вам нікому буде доводити свою правоту!
— Ми, астрономи, живемо у вічності! — з гордістю відповів Леслі.
— Це все дуже забавно, — мовив Карлсон. — Я бачу, що анабіоз дуже хороша річ для астрономів. Ви, наприклад, можете попросити розбудити вас, коли погасне Сонце, щоб перевірити правильність своїх обчислень. Але ми, не астрономи, цікавимося значно ближчим майбутнім. Зараз нам потрібна лише спроба, щоб довести, що анабіоз — зовсім не шкідливий і безпечний для життя. Тому ми ставимо умову: перебування в анабіозі має тривати не більше місяця. Друга умова: процеси заморожування і оживлення повинні відбуватися публічно.
— На це я згоден. Але місяць мене зовсім не влаштовує! — і засмучений Леслі почав зав'язувати шарфом довгу шию.
— Стривайте, — спинив його Гільберт. — Ми могли б зробити так: "пробудити" вас через місяць, а потім знову піддавати анабіозу на який завгодно час.
— Чудово! — радо вигукнув Леслі. — Я готовий.
— Ви повинні підписати кілька зобов'язань і заяв про те, що добровільно піддаєте себе анабіозу і не матимете до нас ніяких претензій в разі нещасливого кінця. Це тільки для формальності, та все ж...
— Згоден, згоден на все! Ось вам моя рука! Повідомте, коли я вам буду потрібен! — і повеселілий Леслі швидко вийшов з контори.
— Ну, що? Клюнуло? — повторив Карлсон своє улюблене слівце, коли астроном пішов, і ляснув Гільберта по плечу.
Гільберт скривився від такої фамільярності. — Не зовсім те, що нам потрібно. От коли б кілька робітників... Вони роздзвонили б потім у шахтах...
— Будуть і робітники! Терпіння, молодче, як казав цей астроном.
— Можна ввійти? — у двері контори просунулась кудлата голова.
— Будь ласка, прошу!
До контори ввійшов молодик у жовтому картатому костюмі. Зробивши театральний жест широкополим капелюхом, незнайомець відрекомендувався.
— Мере. Француз. Поет.
І, не чекаючи привітання у відповідь, співучим голосом почав:
Стомивсь від муки у чеканні
За мрією летіти ввись,
Стомивсь від щастя і страждання,
Собою бути я стомивсь.
Якби заснути й вічно спати,
Забути все в єдину мить,
Щоби нічого вже не знати,
Не відчувати і не жить.
— Заморожуйте! Готовий!
Нехай гарячою сльозою
Мій труп холодний оживить.
— Гроші даєте зараз чи після пробудження?
— Після!
— Не згоден! Дідько його знає, чи воскресите ви мене. Гроші на бочку! Гульну в останній раз, а там робіть що хочете!
Гільберта зацікавив цей курйозний патлатий поет.
— Я можу дати вам авансом п'ять фунтів стерлінгів. Це вас влаштовує?
Очі поета спалахнули голодним блиском. П'ять фунтів! П'ять хороших англійських фунтів! Людині, яка жила з сонетів і триолетів!
— Звичайно! Продам душу чортові і готовий кров'ю підписати договір!
Коли поет вийшов, Карлсон накинувся на Гільберта.
— Ви докоряєте мені за те, що я розоряю вас, а самі кидаєте гроші на вітер. Навіщо ви дали аванс? Хіба не бачите, що це за цяця? Б'юсь об заклад на п'ять фунтів, що він не вернеться!
— Згоден! Подивимося! Все-таки сьогодні щасливий день! Гляньте, ще хтось!
У контору входив елегантно одягнений юнак.
— Дозвольте відрекомендуватись: Леслі!
— Ще один Леслі! Невже всі Леслі почувають нахил до анабіозу? — вигукнув Карлсон.
Леслі усміхнувся.
— Я не помилився. Виходить, дядечко вже був тут. Я — Артур Леслі. Мій дядько, Едуард Леслі, професор астрономії, повідомив мені сумну звістку про те, що хоче піддати себе анабіозу.
— А я гадав, що ви самі не проти того, щоб випробувати на собі цей цікавий експеримент. Подумайте, адже ви станете наймоднішою людиною в Лондоні! — закидав вудочку Карлсон.
Та на цей раз риба не клювала.
— Я не маю потреби вдаватись до таких екстравагантних способів популярності, — з скромною гордістю промовив юнак.
— В такому разі ви побоюєтесь за дядечка? Даремно! Його життю ніщо не загрожує. Ніякої небезпеки!
— Невже? — аж надто зацікавився Артур Леслі. — Можете бути спокійні!
— Ніякої небезпеки!.. — тихо промовив Леслі, і Карлсону почулося, ніби ще тихіше Леслі додав: "Дуже шкода". — А чи не можна відраяти дядечка од цієї спроби? Він туберкульозний і з таким кволим здоров'ям навряд, щоб згодився для експерименту! Ви рискуєте і можете тільки скомпрометувати свій захід!
— Ми так упевнені в успіху, що не бачимо ніякого риску!
— Слухайте! Я заплачу вам. Добре заплачу, коли ви відмовитесь од дядечка як об'єкта експерименту!
— Нас не можна підкупити, — втрутився Гільберт. — Проте якщо ви скажете причину, то, може, ми й підемо вам назустріч!
— Причину? Гм... Вона така делікатна...
— Ми вміємо мовчати!
— Хоч як неприємно, але мушу бути відвертим... Бачите, мій дядечко багатий, страшенно багатий. А я... я його єдиний спадкоємець. Дядечко безнадійно хворий. Лікарі кажуть, що йому вже недовго жити. Можливо, лише кілька місяців відділяють мене од багатства. Це дуже до речі, бо в мене є наречена. І саме в цей момент йому потрапляє на очі ваше оголошення. Дядечко зважується піддати себе анабіозу і заснути мало не на сто років, пробуджуючись час від часу тільки для того, щоб подивитись на якісь там падаючі зорі. Згляньтесь на моє становище. Адже суд не може затвердити за мною права на спадщину, поки дядечко буде в стані анабіозу!
— Звичайно, ні!
— От бачите. Але тоді — прощай спадщина. Вона дістанеться моїм пра-пра-правнукам!
— Ми можемо "заморозити" і вас разом з вашим дядечком. І ви лежатимете мумією, аж поки можна буде одержати спадщину.
— Спасибі вам! Отак, дивись, пролежиш і до кінця світу! Отже, ви не відмовляєтесь мати справу з дядечком?