Чепуруля не могла й поворухнутися. Вона завмерла, притискаючи до себе кошеня, й думала: "О, це моя чудова, розкішна катастрофа!"
Смерч вийшов на берег неподалік від Чепурулі. Білий вихор, тепер уже піщаний стовп, велично прокотився повз неї й незворушно підняв у повітря дах гемулевого будинку. Чепуруля бачила, як дах злетів угору і зник. А ще вона бачила, як закружляли у вихорі її меблі і також зникли. Гайнули у небо всі її гарні дрібнички, підставки і фотографії родичів, грілка до чайника і бабусин жбанок для вершків, крилаті вислови, вигаптувані шовком та сріблом, і геть усе-усе! Зворушена до глибини душі, вона подумала: "Яка краса! Хіба можу я, маленька бідолашна Чепуруля, протистояти могутнім силам природи? Чим я ще можу тут зарадити? Нічим… Усе виметено і прибрано!"
Смерч урочисто помандрував углиб суходолу, він ставав щораз тоншим, зрештою тріснув і розчинився в повітрі. Став непотрібним…
Чепуруля важко перевела дух.
– Тепер я вже ніколи більше не боятимуся, – мовила вона сама до себе. – Тепер я вільна! Тепер я робитиму все, що заманеться!
Чепуруля поставила порцелянове кошеня на камінь. Одне вушко у нього відбилося десь уночі, а на мордочці з'явилися масні плями. Від цього кошеня стало трохи інакшим, задерикуватим і ледь хитруватим.
Зійшло сонце. Чепуруля брела мокрим піщаним пляжем і враз помітила свій килимок. Море розцяцькувало його водоростями та черепашками – ще жодний килимок у світі не був так старанно випраним. Чепуруля хмикнула. Взявшись обома лапками, вона потягнула килимок за собою у прибережний прибій, поринула у величезну зелену хвилю, потім сіла на килимок й попливла прямісінько у шипуче біле шумовиння, знову пірнула, пірнула аж до дна. Над нею одна за одною прокочувалися прозорі зеленкуваті хвилі. Чепуруля виринула на поверхню, до сонця, вона відфоркувалася й сміялася, репетувала й вигойдувалася зі своїм килимком на хвилях. їй ще ніколи в житті не бувало так весело.
Капаруля довго гукала, доки Чепуруля врешті її помітила.
– Який жах! – скрикнула Капаруля. – Люба бідолашна пані Чепуруля!
– Доброго ранку! – привіталася Чепуруля, витягуючи килимка на берег. – Як справи?
– Я просто не тямлюся! – випалила Капаруля. – Яка ніч! Усеньку ніч я думала лише про вас! І я бачила смерч! Бачила, як він насувався! То була справжня катастрофа!
– Яка катастрофа? – невинно запитала Чепуруля.
– Ви мали рацію! Ах, ви таки мали рацію! – не вгавала Капаруля. – Ви ж казали, що буде катастрофа! А всі ваші гарні дрібнички… Ваш чудовий дім! Я намагалася додзвонитися до вас усю ніч, так хвилювалася… Але вітром зірвало усі телефонні лінії…
– Як мило з вашого боку, – мовила Чепуруля, викручуючи воду зі своєї шапочки. – Однак не варто було хвилюватися! Ви ж знаєте, треба додати до води трохи оцту, і барви на килимках не вицвітуть! Даремні ваші хвилювання!
І Чепуруля, сидячи на піску, так зайшлася сміхом, аж сльози виступили у неї на очах.
Історія про останнього на світі дракона
Наприкінці літа, у четвер, на дні великої ями з каламутною водою праворуч від дерева, на якому висів Татів гамак, Мумі-троль упіймав маленького дракона.
Ясна річ, він не мав жодних намірів ловити дракона. Він лише намагався роздобути кілька крихітних комашок, які роїлися в намулі на дні ями, і дослідити, як вони, плаваючи, ворушать лапками, і чи справді вміють плавати навспак. Та коли він швидко витягнув на поверхню слоїка, то побачив там зовсім щось інше.
– Клянуся своїм хвостом, – побожно прошепотів Мумі-троль. Він обхопив лапками слоїк і витріщався на нього, не вірячи своїм очам.
Дракончик був не більший за пачечку з-під сірників, він зграбно плавав у воді, ворушачи прозорими крильцями, такими ж витонченими, як плавники золотої рибки. Та жодна золота рибка у світі не була так розкішно позолочена, як цей крихітний дракончик. Він увесь виблискував, іскрився на сонці, малесенька голівка була світло-зеленого кольору, а очі – жовті, немов цитринки. Шість позолочених лапок мали зелені пальчики, а позолочений хвіст завершувався зеленим кінчиком. То був неперевершений дракончик.
Мумі-троль загвинтив покришку (з діркою для доступу повітря) й обережно поставив слоїк у мох. Потім ліг на живіт, щоб поспостерігати за дракончиком зблизька. Дракончик підплив до скляної стінки слоїка й розтулив маленьку пащу, усіяну крихітними білими зубками.
"Він злий, – подумав Мумі-троль. – Злий, хоча такий неймовірно малесенький. Що ж зробити, аби він мене полюбив?.. І чим його годувати? Що їдять дракони?.."
Стурбований і схвильований, Мумі-троль схопив слоїк і рушив додому, обережно ступаючи, щоб дракончик ненароком не вдарився до скляних стінок. Він бо ж був неймовірно маленьким та ніжним.
– Я любитиму тебе і піклуватимусь, – шепотів Мумі-троль. – Ти будеш спати на моїй подушці, а коли підростеш і полюбиш мене, ми зможемо плавати удвох у морі…
Мумі-тато працював на своїй тютюновій грядці. Йому, звичайно, можна показати дракончика. А може, й не варто. Принаймні не тепер. Ліпше потримати кілька днів лише для себе, щоб він призвичаївся. Потримати в таємниці і дочекатися найприємнішої миті, коли можна буде показати дракончика Нюхмумрикові! Мумі-троль міцно пригорнув слоїк до себе і, як тільки міг байдуже, почимчикував до чорного входу будинку. Інші члени родини Мумі-тролів були десь на веранді. Саме тієї миті, як Мумі-троль крадькома заходив до будинку, з-за бочки з дощівкою визирнула Маленька Мю й, згораючи від цікавості, закричала:
– Що ти там маєш?
– Нічого…
– Це – слоїк, – не відступалася Маленька Мю, витягуючи шийку. – А що у слоїку? Навіщо ти його ховаєш?
Мумі-троль бігцем кинувся угору сходами і вскочив до своєї кімнати. Він поставив слоїк на стіл, вода у ньому шалено хлюпалася. Дракончик склав крильця над головою, згорнувшись калачиком. Тепер він поволі випростався й вишкірив зубки.
– Такого більше ніколи не трапиться, – пообіцяв Мумі-троль. – Вибач мені, будь ласка.
Він зняв зі слоїка покришку, щоб дракончик міг роззирнутися навколо, а тоді замкнув зсередини кімнату на засув. Ніколи не знаєш, що ще може спасти на гадку Мю…
Коли Мумі-троль повернувся до дракончика, той виліз із води і сидів на краю слоїка. Мумі-троль сторожко простягнув лапку, щоб погладити його.