– О! – Капаруля розгубилася.
– Так-так, невблаганний фатум, – похапливо вела далі Чепуруля. – Його не вблагаєш і не переконаєш ні в чому, не збагнеш і не розпитаєш… Він там, за чорною шибкою вікна, десь у дорозі, далеко в морі, щораз росте й росте, невидимий доти, аж стане надто пізно. Чи Ви, Капаруле, відчували таке? Скажіть, що й у Вас таке було хоч раз! Благаю, скажіть!
Капаруля, червона мов буряк, нервово крутила в лапах цукерничку і від усього серця шкодувала, що сюди прийшла.
– У цю пору, пізно влітку, інколи дмуть сильні вітри, – обережно мовила вона врешті.
Чепуруля розчаровано замовкла. Капаруля теж трохи помовчала, а тоді повела далі, ледь дратівливо:
– У п'ятницю я сушила білизну і, хочете вірте чи ні, віяв такий вітрюган, що мені довелося бігти до самої хвіртки саду, щоб упіймати найгарнішу пошивку на подушку. А яким миючим засобом Ви користуєтеся, пані Чепуруле?
– Не пригадую, – Чепуруля раптом відчула неймовірну втому. Капаруля навіть не намагалася її зрозуміти. – Налити вам іще чаю?
– Ні, дякую, – відмовилася Капаруля. – Була дуже гарна гостина. Боюся, мені уже час потроху збиратися додому.
– Так-так, – відказала Чепуруля. – Я розумію.
Над морем уже стемніло, хвилі шаруділи на березі.
Було ще надто рано засвічувати лампу (щоб не видатися страхопудом), однак частування у сутінках ставало неприємним. Вузенька мордочка Капарулі ще більше зморщилася. Вона вочевидь почувалася незатишно. Однак Чепуруля не допомогла їй прощатися, вона тихо сиділа, не мовивши й слова, за столом та кришила у лапках на дрібні шматочки тістечка з помадкою.
"Це стає нестерпним", – подумала Капаруля і, крадькома стягнувши свою торбинку з комода, взяла її під пахву. Південно-західний вітер надворі набирав сили.
– Ви кажете про вітер, – раптом озвалася Чепуруля. – Про вітер, який ухопив вашу білизну… Але я веду мову про циклони, про урагани, люба Капаруле… Вихори, смерчі, тайфуни, піщані бурі… Хвилі-цунамі, що здатні зруйнувати будинки… Але насамперед я говорю про себе, хоч і розумію, що це не надто скромно. Я знаю, що все полетить шкереберть. Ці думки не йдуть мені з голови… навіть коли перу килимки. Можете це зрозуміти? Невже Ви не відчуваєте нічого подібного?
– Добре допомагає оцет, – бовкнула Капаруля, не відриваючи погляду від своєї філіжанки з чаєм. – Килими з клаптиків не линяють, якщо у воду для полоскання додати оцту.
Нараз Чепуруля розлютилася, що було їй дуже не властиво. Вона відчула, що мусить кинути Капарулі виклик і вдалася до першого-ліпшого способу. Показала на нечупарний маленький віхоть у вазі і вигукнула:
– Погляньте на цей букет! Який гарний! І винятково пасує до чайного сервізу!
Та Капаруля, вже також сита по горло гостиною, розсердилася не менше і, зірвавшись на рівні ноги, закричала:
– Дурниці! Він надто великий, надто колючий і надто строкатий, а ще надто викличний і анітрохи не пасує до святкового столу!
Після того обидві дами розпрощалися, Чепуруля зачинила за гостею двері й повернулася до вітальні. Вона була сумна й розчарована, її не полишало відчуття, що гостина не вдалася. Крихітний букетик стояв посеред столу: сірі колючі цурпалки, усіяні темно-червоними квітками. Раптом Чепуруля збагнула, що зовсім не квіти погано допасовуються до чайного сервізу, а сам сервіз ні на що не годиться.
Вона поставила вазу на підвіконня.
Море було не впізнати, воно посіріло, хвилі білозубо шкірилися й люто вгризалися в берег. Небо налилося багрянцем і обважніло.
Чепуруля усе ще стояла біля вікна, довго стояла, прислухаючись, як набирає сили вітер, коли зненацька задзвонив телефон.
– Це пані Чепуруля? – почувся у слухавці несміливий голос Капарулі.
– Звісно, це я, – відповіла Чепуруля. – Крім мене, тут ніхто більше не мешкає. Щасливо дісталися додому?
– Так, дякую. Здається надворі знову трохи дме… – якусь мить Капаруля помовчала, а потім озвалася приязно: – Пані Чепуруле, оті жахливі речі, про які ви розповідали, вони часто з Вами траплялися?
– Ні, – відказала Чепуруля.
– Отже, тільки інколи?
– Власне кажучи, ніколи. Я просто так" відчуваю…
– О! – мовила Капаруля. – Я лише хотіла подякувати Вам за гостину… Отож з Вами ніколи нічого схожого не відбувалося?
– Ні, ніколи… Дякую, що Ви зателефонували. Сподіваюся, ми ще зустрінемося коли-небудь.
– Я теж сподіваюся, – і Капаруля поклала слухавку.
Чепуруля сиділа якийсь час, не зводячи очей з телефону, її лихоманило.
"Скоро мої вікна почорніють, – думала вона. – Можна було би заслонити їх ковдрами, а дзеркала повернути до стіни". Але Чепуруля навіть не поворухнулася, лише сиділа, прислухаючись, як у димарі завиває вітер. Ніби маленьке покинуте звірятко.
У стіну з південного боку будинку почала гупати верша гемуля, але Чепуруля не наважилася вийти з хати і зняти її.
Будинок стиха затремтів, вітер налітав тепер наскоками, чутно було, як шторм розпалюється і галопом мчить через море.
Десь із даху зсунулася черепиця і розбилася об скелю. Чепуруля здригнулася й підвелася, квапливо рушила до спальні, але спальня була надто велика і не здавалася надійним прихистком. Комора! Вона достатньо маленька, щоб відчути себе там у безпеці. Чепуруля схопила в оберемок ковдру і кинулася через кухню, відчинила ногою двері до комірки і, важко сапаючи, замкнула їх за собою. Завивання бурі сюди майже не долинало. А ще у коморі не було вікон, лише маленький отвір для вентиляції.
Навпомацки у темряві вона обійшла мішки з картоплею і, загорнувшись у ковдру, примостилася біля самої стіни під полицями з варенням.
Поволі її уява почала вимальовувати власну бурю, набагато грізнішу й шаленішу аніж та, яка стрясала її будиночком. Хвилі прибою оберталися величезними білими драконами, могутній вихор, ревучи, здіймав на видноколі чорний іскристий стовп води, що мчав просто на неї й невблаганно наближався…
Її уявна буря була найстрашніша, але так бувало завжди. У глибині душі Чепуруля навіть трохи пишалася своїми вигаданими катастрофами, які належали тільки їй.
"Капаруля – дурна вівця, – міркувала вона. – Дурепа, у якої на думці самі лише тістечка до чаю та пошивки на подушки. Вона навіть на квітах не знається! Що вже вимагати, щоб зрозуміла мене… Сидить собі тепер і думає, що зі мною ніколи нічого не траплялося. І це зі мною, тією, яка щодня переживає кінець світу, однак, незважаючи ні на що, уранці одягається, а ввечері роздягається, їсть і миє посуд, приймає гостей, ніби нічого й не трапилося.