"Таким нічого не завадить вмить з'їсти меншого братчика, – подумав він із сумом. – А може, уже з'їли… Вони повсюди. Я боюся найгіршого… Але є ще надія, бо ж існують рятувальні експедиції".
Мудрик кинувся бігти.
"Бідолашний Братчик, – думав Мудрик. – Він такий ще маленький і такий дурненький. Якщо болотяні змії його схопили, то у мене більше немає меншого братчика. Я стану наймолодшим…"
Він захлипав і побіг швидше, голова у нього упріла від страху. Мудрик пролетів подвір'ям, йромчав повз дровітню, вихопився угору східцями, голосно ридаючи:
– Мамо! Тату! Братчика з'їли!
Мама Мудрика була великою і заклопотаною. Вона завжди була заклопотаною. Мама враз зірвалася зі стільця, аж горох з подолу її фартуха розкотився по підлозі і закричала:
– Що? Що! Що ти кажеш! Де Братчик? Ти ж мав за ним наглядати!
– Ах, – Мудрик трішки заспокоївся, – він упав у ковбаню на болоті. Тут же зі своєї нори виринула болотяна змія, обвилася навколо його маленького пухкенького животика і відкусила йому носа. Ось так було. Я аж нетямився з розпачу, але що я міг вдіяти? Болотяних змій набагато більше, ніж маленьких братчиків.
– Змія?! – скрикнула мама.
Але тато розважливо мовив:
– Заспокойся. То все брехні… Хіба не бачиш, він знову вигадує.
І тато Мудрика вмить, щоб не встигнути й собі занепокоїтись, визирнув у вікно: маленький Братчик сидів на подвір'ї та наминав пісок.
– Скільки разів я просив тебе не брехати! – суворо сказав тато.
А мама схлипнула:
– Може, дати йому поза вуха?
– Не завадило б, – погодився тато. – Але саме зараз я щоеь надто втомлений. Хай хоча би визнає, що брехати негарно.
– А я й не брехав! – запротестував Мудрик.
– Але ж ти сказав, що твого меншого Братчика з'їдено, хоча ніхто його не з'їдав, – терпляче пояснював тато.
– Та це ж добре! – не розгубився Мудрик. – Хіба ви не раді? Я страшенно радий! Мені стало легше на душі. Отакі болотяні змії можуть проковтнути кого хоч, навіть оком не встигнеш змигнути. Розумієте? Ані кісточки не зостанеться. Лише гола пустеля та виття гієн уночі…
– О лишенько! – зітхнула мама. – Лихо та й годі!
– Отож, усе завершилося щасливо, – радісно підсумував Мудрик. – А буде десерт на вечерю?
Але тут тато Мудрика раптом розсердився:
– Нині залишишся без десерту! І вечері не одержиш, доки не збагнеш, що брехати не можна.
– Хто ж сперечається? Звісно, не можна, – здивувався Мудрик. – Це гидко!
– Ось бачиш, – втрутилася мама. – Хай дитина повечеряє, воно і так нічого не розуміє.
– Ні, якщо вже я сказав, що він залишиться без вечері, то так воно і буде, – вперся на своєму тато, бо раптом злякався, що Мудрик ніколи не віритиме йому, якщо він зараз відмовиться від своїх слів.
Отож довелося Мудрику лягти спати разом із сонцем. Він гірко образився на тата і маму. Звичайно, вони частенько погано поводилися з ним, але так нерозумно, як нині, ще ніколи. Мудрик вирішив піти геть з дому. Не для того, щоб покарати батьків, – він раптом відчув, як страшенно втомився від них і від їхньої неспроможності збагнути, що насправді є важливим чи небезпечним. Вони просто проводили лінію почерез усе, стверджуючи, що по один бік знаходиться те, у що можна вірити і чим можна користуватися, а по інший – лише вигадки і непотрібні речі.
– Хотів би я побачити, як би вони зіткнулися віч-на-віч з Готомомбою, – бурмотів Мудрик сам до себе, скрадаючись униз сходами і вислизаючи на господарське подвір'я позад будинку. – Ото би їм заціпило! Чи хоч би з болотяним змієм… Можу послати їм одного у скриньці зі скляною покришкою, бо таки аж ніяк не хочу, щоб їх зжерли.
Мудрик попрямував знову до забороненого болота, аби довести самому собі, що він цілком самостійний. Тепер болото було синім, майже чорним, а небо – зеленим. Ген далеко сяяв жовтогарячий західний пруг небосхилу. Болото від цього видавалося неймовірно великим і сумним.
– Я нікого не обдурюю, – говорив сам до себе Мудрик, чалапаючи по багнюці. – Усе правда: і вороги, і Готомомба, і болотяні змії, і карета-примара. Вони такі ж справжні, як, скажімо, сусіди, садівники, кури чи самокати.
Нараз Мудрик спинився і завмер, прислухаючись.
Десь вдалині на болоті загуркотіла карета-примара, осяваючи червоним світлом вересові простори; вона скрипіла, тріщала й котилася чимраз швидше.
– Не варто було собі вигадувати карету-примару, – пошкодував про себе Мудрик. – Ось вона тут, справжня. Утікай!
Купини гойдалися і провалювалися під ним, чорні озерця води, немов очиці, витріщалися на нього з осоки, а твань чвакала між пальцями лапок.
– Тільки не думай про болотяних змій, – наказав собі Мудрик і тут же подумав про них, та так яскраво й виразно, що вони нараз посунули з нір, облизуючи свої вуса.
– Був би я таким, як мій маленький Братчик-грубасик, – вигукнув Мудрик у розпачі. – Він думає животиком, їсть деревну стружку, пісок та землю, доки не вдавиться. Якось навіть спробував проковтнути надувну кульку. Якби це йому вдалося, ми більше ніколи б уже його не побачили.
Уява так захопила Мудрика, аж він зупинився. Маленький товстенький Братчик злітає у повітря, ніжки безпомічно теліпаються, а з рота звисає мотузок від кульки…
Ой, ні!
Далеко на болоті світилося вікно. Як не дивно, була то зовсім не карета-примара, а лише маленьке чотирикутне віконце, з якого сіялося рівномірне світло.
– Тобі туди, – мовив сам до себе Мудрик. – Йди спокійно, не біжи, бо інакше налякаєшся. І не думай ні про що. Просто' йди…
Будиночок мав округлу форму, тож там, напевно, мешкала якась мюмля. Мудрик постукав. Він стукав ще й ще, а коли ніхто йому не відчинив, увійшов досередини.
У будиночку було тепло й затишно. Лампа стояла на підвіконні, від неї ніч здавалася ще чорнішою. Десь цокав годинник, а вгорі, на шафі, лежала на животі крихітна мюмлечка й позирала на Мудрика.
– Привіт! – привітався Мудрик. – Я ледь врятувався! Болотяні змії і живі гриби! А ти навіть уявлення про них не маєш.
Крихітна мюмля розглядала його мовчки і ледь скептично. Потім мовила:
– Мене звуть Мю. Я вже бачила тебе раніше. Ти гуляв з маленьким Мудриком-грубасиком і весь час щось буркотів собі під ніс та розмахував у повітрі лапами. Ха-ха!