По обіді повернулася додому Хропся. Вона була на гостині у бабусі Маленької Мю і, звичайно, відразу довідалася, що Мумі-троль знайшов Дракончика.
Той сидів на столику біля Нюхмумрикового горнятка з кавою і облизував лапки. Дракончик покусав уже всіх членів родини, окрім Нюхмумрика, а коли сердився, пропалював дірку у чомусь.
– Який гарненький! – захоплено скрикнула Хропся. – Як його звати?
– Ніяк. Просто Дракончик, – буркнув Мумі-троль, обережно посуваючи лапку по скатертині, аж доки торкнувся позолоченої ніжки Дракончика. Дракончик рвонув угору, зашипів, видмухнувши клубок диму.
– Ой, яке чудо! – тішилася Хропся.
Дракончик знову підсів до Нюхмумрика, принюхуючись до його люльки. Там, де він сидів, з'явилася кругла коричнева дірка на скатертині.
– Цікаво, чи може він випалити дірку в клейонці, – озвалася Мумі-мама.
– Без сумніву! – встряла Маленька Мю. – Ось заждіть лишень! Підросте – і спалить увесь дім!
Вона потягнулася за шматочком торта, але тієї ж миті на неї, немов маленька золота фурія, налетів Дракончик й укусив за лапку.
– От чортяка! – скрикнула Мю, намагаючись хляснути бешкетника серветкою.
– Як будеш лаятися, не потрапиш до раю, – миттю встряла з повчаннями її сестра, Доня Мюмлі, однак Мумі-троль урвав суперечку, гаряче захищаючи свого знайду:
– Дракончик не винен! Він подумав, що ти хочеш з'їсти муху, яка сиділа на торті…
– Забирайся собі геть разом зі своїм драконом! – Маленька Мю розсердилася вже не на жарт. – Та й не твій це дракон, зрештою, а Нюхмумрика… Він тільки Нюхмумрика любить!
Враз запала тиша.
– Що оте маля патякає, – порушив мовчанку Нюхмумрик, підводячись. – Ще годинку чи дві, і Дракончик зрозуміє, хто його господар. Ану забирайся! Лети до свого господаря!
Однак Дракончик, перелетівши на плече Нюхмумрикові, учепився в нього усіма шістьма лапками й воркотів, як швейна машинка. Нюхмумрик згріб звірятко у жменю, запхав його під грілку кавника, а тоді відчинив скляні двері веранди й вийшов у сад.
– Він задихнеться, – обурився Мумі-троль, ледь піднявши грілку-накривку. Дракончик миттю вислизнув у шпарку, підлетів до вікна, сів на підвіконні. Поклавши лапки на віконну шибку, він не спускав очей з Нюхмумрика. За якийсь час він почав скавуліти, а його позолота потьмяніла аж до самого кінчика хвоста.
– Дракони, – раптом втрутився Мумі-тато, – зникли з загальної свідомості приблизно сімдесят років тому. Я вичитав про це в енциклопедичному словнику. Вид, який зник найпізніше, належав до так званої емоційної групи з високою здатністю до спалахування. Вони дуже вперті і ніколи не змінюють своїх намірів…
– Дякую за каву, – підвівся Мумі-троль. – Я йду до себе в кімнату.
– Любий синочку, а як бути з твоїм Дракончиком? Він залишиться на веранді? – поцікавилася Мумі-мама. – Чи, може, забереш його з собою?
Мумі-троль промовчав.
Він відчинив двері веранди. Умить посипалися іскри, коли крізь прочинені двері Дракончик вилетів надвір.
– Ой ні! – скрикнула Хропся. – Ти ніколи вже його не спіймаєш! Навіщо ти це зробив? Я навіть не роздивилася його до пуття…
– Можеш піти до Нюхмумрика й роздивитися, – відказав Мумі-троль, ледь стримуючись, щоб не заплакати від гіркої образи. – Він сидить у нього на плечі.
– О, мій любий синочку! – засмучено мовила Мама. – Мій маленький Мумі-тролю!
Нюхмумрик ледве встиг витягнути з води вудку, як прилетів Дракончик і сів йому на коліна. Звірятко аж звивалося від захоплення, що знову бачить Нюхмумрика.
– Ну що за день! – скрушно мовив Нюхмумрик, змітаючи Дракончика з колін. – Йди геть! Забирайся звідси! Лети додому!
Проте Нюхмумрик, ясна річ, знав, що проганяти його марно. Дракончик ніколи не забереться геть. І якщо йому не зраджує пам'ять, дракони живуть понад сотню літ. Нюхмумрик стурбовано дивився на крихітну блискучу істоту, яка щосили намагалася йому сподобатися.
– Звичайно, ти гарненький, – сказав Нюхмумрик. – Звичайно, я був би радий зостатися з тобою. Але ж зрозумій, Мумі-троль…
Дракончик позіхнув, злетів на Нюхмумрикового капелюха, згорнувся клубочком на його обшарпаних крисах і заснув. Нюхмумрик лише зітхнув, знову закидаючи вудку у річку. Новий поплавок, блискучий, яскраво-червоний, погойдувався на воді. Він знав, що Мумі-тролеві нині не до рибальства… Мара би вхопила таке життя…
Минав час.
Маленький Дракончик кілька разів вилітав на полювання за мухами, однак щоразу повертався, вмощувався на капелюсі Нюхмумрика й знову засинав. Нюхмумрик упіймав п'ять червоноперок і вужа, якого, однак, відпустив, бо той надто звивався та рвався з гачка.
Надвечір угорі за течією річки з'явився човен. Ним кермував молодий гемуль.
– Бере? – поцікавився він.
– Не дуже, – відказав Нюхмумрик. – Далеко прямуєш?
– Не дуже…
– Підпливи ближче, я дам тобі кілька рибинок, – запропонував Нюхмумрик. – Загорнеш їх у мокрий газетний папір, а тоді підсмажиш на вогні. Дуже смачно…
– А що дати тобі взамін? – запитав гемуль, який не звик отримувати подарунки.
Нюхмумрик засміявся і зняв з голови капелюха з сонним Дракончиком.
– Зроби добру справу – відвези ось цього якнайдалі й випусти у якомусь місці, де багато мух. Капелюха згорни так, щоб він був схожий на гніздо; ліпше запхати його під кущі, щоб дракона не турбували.
– Це дракон? – гемуль не йняв віри. – Він кусається? І часто його треба годувати?
Нюхмумрик увійшов до намету і повернувся з кавником. Напхав туди трохи трави, обережно поклав на дно Дракончика, затулив кавника накривкою.
– Запихатимеш мух через носик кавника, інколи наливатимеш по краплині води. Не лякайся, якщо кавник стане гарячим. Ось маєш усе необхідне, а за два дні зробиш, як я сказав…
– Висока плата за п'ять червоноперок, – сказав з квасною міною гемуль, відчіпляючи швартову мотузку. Човен поволі відносила течія.
– Не забудь, що я казав про капелюха, – гукнув Нюхмумрик йому навздогін. – Дракончик дуже його любить…
– Так-так, гаразд, – відповів гемуль і зник за вигином річки.
"Цей дракон добряче покусає його, – подумав Нюхмумрик. – Але так йому і треба!"
Мумі-троль прийшов до річки, коли сонце вже сідало.
– Привіт! – гукнув Нюхмумрик.
– Привіт! – відгукнувся Мумі-троль. – Щось упіймав?