— Він мертвий?
— Так.
— Від чого?
— Не знаю. Можливо, отруєння. Рани не видно. Я навіть не встиг розглянути. Лікар ще не прийшов.
— Зараз я буду!
Він таки не помилявся. Від цього Фюмаля можна було чекати лише халепи.
3. КОЛИШНІЙ БРАКОНЬЄР ТА МЕШКАНЕЦЬ ЧЕТВЕРТОГО ПОВЕРХУ
Мегре почав нашвидку голитись. На серці в нього було тяжко. Він уже дорікав собі за те, що не міг стримати особистої відрази до Фюмаля, і раптом подумав, чи не завадило це йому виконати свій обов'язок. Адже м'ясник прийшов до нього шукати захисту. Щоправда, він був настроєний надто войовниче, вплутав у цю справу самого міністра та навіть намагався залякати ним комісара.
Йому не слід було зважати на це і спокійно робити своє діло. А він полінувався. Замість одразу перевірити всі входи й виходи будинку на бульварі Курсель, він відклав це на завтра, як і детальний опит слуг.
Звичайно, він послав інспектора стежити за будинком.
З пів на восьму, коли б Фюмаль був живий, Ляпуент ходив би за ним, мов тінь, тоді як Люка спокійно опиту вав би службовців на вулиці Рамбюто.
Невже він діяв би інакше, коли б до нього звернувся не цей пихатий м'ясник, з яким у нього з дитинства були особисті рахунки, а хтось інший з великих ділків Парижа?
Перед тим, як поснідати, він подзвонив до прокуратури, потім до Сюрте.
— Ти не забув викликати машину? — запитала пані Мегре, яка в такі хвилини намагалася бути нижче трави, тихше води.
Великі бульвари були майже порожні. Поодинокі чорні постаті вигулькували з метро і, зігнувшись, розбігалися по під'їздах. Перед знайомим будинком на бульварі Курсель стояла машина з червоним хрестом. Двері відчинились, як тільки комісар торкнувся дзвоника.
Вчорашній швейцар ще не встиг поголитись, але вже був одягнутий у свою смугасту ліврею. В нього були густі брови, і Мегре раптом відчув, що мимоволі намагається щось пригадати.
— Де це? — запитав він.
— На другому поверсі, в кабінеті.
Підіймаючись сходами, він подумав, що згодом треба буде взятись за цього загадкового Віктора. В передпокої його чекав Ляпуент.
— Я помилився, патроне. Даруйте. Коли я вперше його побачив, рана була непомітна.
— Він не отруєний?
— Ні. Лікар повернув його долілиць, і на спині, супроти серця, виявилась величезна рана. Стріляли, очевидно, впритул.
— Де його дружина?
— Не знаю. Вона ще не спускалась.
— А секретарка?
— Вже, мабуть, там. Ходімте. Я вже, здається, трохи орієнтуюся в цьому будинку.
Вони проминули величезний салон, в якому пахло пусткою і сирістю, потім по червоному килиму в коридорі пройшли повз невеликий кабінет, де, притулившись до вікна, стояла Луїза Бурже. Вони мовчали. Секретарка зустріла Мегре стривоженим поглядом — її явно непокоїло, як поставиться до неї комісар після вчорашнього візиту до Сюрте.
— Де він? — коротко запитав Мегре.
Вона показала на двері.
— Там.
За дверима вони побачили ще один кабінет, просторіший за перший, з червоним килимом на підлозі і меблями в стилі ампір. Долі, біля крісла, простяглося нерухоме тіло, над яким навколішках стояв лікар. Мегре бачив його вперше.
— Мене повідомили, що йдеться про постріл впритул.
Лікар кивнув головою на знак згоди. Комісар уже встиг помітити, що небіжчик був одягнутий не в піжаму, а в той самий костюм, що й напередодні.
— О котрій годині це сталося?
— Як на перший погляд, то десь близько півночі, між одинадцятою та дванадцятою вечора.
Мегре мимоволі пригадав село Сен-Фіакр, шкільне подвір'я, гладкого хлопця, якого ніхто не любив і якого всі звали Бум-бум.
Перевернувши небіжчика, лікар надав йому химерної пози — він ніби вказував витягнутою рукою в куток, де стояла пожовкла мармурова німфа.
— Ви гадаєте, що смерть настала відразу?
Глянувши на рану, в якій легко вмістився б кулак, Мегре зрозумів, що запитання було зайве. Але він відчував себе не в гуморі. Ця справа була не схожа на жодну іншу.
— Його дружину сповістили?
— Напевне.
Він вийшов до сусідньої кімнати і поставив те ж запитання секретарці.
— Так, — відповіла Луїза. — Ноемі вже ходила до неї.
— Вона ще не спускалась?
Він починав усвідомлювати, що тут все було не так, як у нормальній родині.
— Коли ви його бачили востаннє?
— Минулого вечора, коло дев'ятої…
— Він покликав вас?
— Так.
— Навіщо?
— Щоб продиктувати листи. Стенограма у мене в блокноті. Я їх ще не друкувала.
— Важливі листи?
— Нічого особливого. Йому часто спадало на думку диктувати ввечері.
Їй не треба було нічого додавати, щоб Мегре зрозумів дівчину: якщо хазяїн викликав її сюди після робочого дня, то лише з однією метою — принизити. А втім, кого він тільки не намагався принизити за своє життя?
— В нього були відвідувачі?
— При мені не було.
— Він на когось чекав?
— Так. Йому подзвонили по телефону, і після цього він сказав, що я можу йти спати.
— Це о котрій годині?
— Було вже пів на десяту.
— Ви зразу пішли спати?
— Еге ж.
— Сама?
— Ні.
— Де міститься ваша кімната?
— Там, де й інших слуг, — над колишніми стайнями, які тепер правлять за гаражі.
— Крім пана Фюмаля та його дружини, в цьому будинку ніхто не спить?
— Якщо не рахувати Віктора, ніхто. Він спить внизу, на першому поверсі.
— Це той швейцар?
— Він також лакей, сторож та кур'єр.
— Він жонатий?
— Наскільки мені відомо, ні. Він живе в маленькій кімнатці з круглим віконцем, що виходить у вестибюль.
— Дякую вам.
— Що я маю робити?
— Чекати. Коли прийде пошта, принесете її мені. Цікаво, чи там буде ще один анонімний лист.
Йому здалось, що секретарка зашарілась, але впевненості в нього не було. На сходах почулись чиїсь кроки. Потім до кімнати ввійшли заступник прокурора та молодий судовий слідчий на прізвище Планш, з яким Мегре ще не мав нагоди працювати. Слідом за ними увійшов секретар. Невдовзі після них з'явились інспектори поліції.
Луїза Бурже весь час стояла біля вікна у своєму кабінеті, чекаючи вказівок, і саме до неї звернувся перегодом Мегре:
— Хто розмовляв з пані Фюмаль?
— Ноемі.
— Це її особиста покоївка?
— Ні, вона прибирає третій поверх. У пана Фюмаля була спальня — поряд з кабінетом.
— Підіть подивіться, що робиться нагорі, — мовив Мегре і, помітивши вагання секретарки, додав: — Чого ви боїтесь?