— Розумію, — прошепотів Мегре, хоч він, здавалося, думав про щось своє.
— Я вам навела лише один приклад, а їх безліч. Він не робить нічого без певної мети…
— Чи не здається вам, що вій боїться за своє життя?
— Безперечно. Він завжди боявся. Як це не дивно, але саме через це він заборонив мені стукати у двері. Коли він раптом чує стукіт у двері, то аж кидається.
— Отже, ви гадаєте, що є чимало людей, які мають серйозні підстави важити на його життя?
— Саме так.
— Це загалом ті, хто працює у нього?
— Не тільки. Це також ті, з ким він має справи. Він пустив на вітер десятки дрібних м'ясників, які відмовились продати йому свої крамниці. А зовсім недавно він зруйнував месьє Гайярдена.
— Ви його знаєте?
— Так. Це дуже порядна людина. Він мешкає в прекрасній квартирі на вулиці Франсуа Першого з коханкою, яка на двадцять років молодша за нього. Він непогано поставив справу і жив на широку ногу, поки пан Фюмаль не надумав створити "Асоціацію м'ясників". Вони бились цілих два роки, і нарешті месьє Гайярден змушений був просити пощади.
— Ви не любите вашого шефа?
— Ні, пане комісар.
— Чому ж ви у нього служите?
— Через Фелікса.
— Якого Фелікса?
— Шофера.
— Ви коханка шофера?
— Грубо кажучи, так. А взагалі, ми заручені і одружимось, як тільки зберемо досить грошей, щоб купити готель в околицях Ж'єна.
— Чому саме Ж'єна?
— Тому що ми обоє звідти.
— Ви знали одне одного ще до Парижа?
— Ні. Ми познайомились на бульварі Курсель.
— Пан Фюмаль знає про ваші наміри?
— Сподіваюсь, що ні.
— А про ваші стосунки?
— Цілком можливо. Від нього нічого не втаїш, і, напевне, він нас уже підстеріг. Досі він мовчав. Можливо, він заговорить тоді, коли це йому буде вигідно.
— Гадаю, що Фелікс поділяє ваші почуття щодо нього?
— Безперечно.
Їй не можна було закинути браку відвертості.
— Ви знайомі з пані Фюмаль?
— Звичайно. Вони вже давно як одружені.
— Яка вона з себе?
— Якою може бути жінка такого чоловіка, як пан Фюмаль? Він її тероризує.
— Що ви маєте на увазі?
— Пані Фюмаль ніколи не виходить з дому. Він кожного дня десь буває, з кимось зустрічається, сам щодня іде в гості і приймає у себе. А про неї він турбується менше, ніж про служницю. Вони ніколи не були разом ні в ресторані, ні в театрі, а влітку він завжди виряджає її до глухого гірського села — "на курорт".
— Замолоду вона була гарна?
— Ні. Вона дочка одного з найбагатших м'ясників у Парижі. Він жив у передмісті Сен-Оноре, а пан Фюмаль був тоді ще досить бідний.
— Як вам здається, вона переживає?
— Не думаю. Вона до всього збайдужіла, здебільшого спить, п'є, читає романи і лише вряди-годи ходить сама до найближчого кіно.
— Вона молодша за нього?
— Можливо, але цього не видно.
— Це все, що ви можете сказати?
— Так. А тепер мені краще піти звідси, щоб бути вже дома, коли він повернеться.
— Ви обідаєте вдома?
— Здебільшого.
— Зі слугами?
Вона знов злегка зашарілась і лише кивнула головою.
— Дякую вам, мадмуазель. Сьогодні я буду у вас.
— Ви йому не скажете, що…
— Не хвилюйтесь.
— А то він такий хитрюга.
— Я теж!
Мегре провів гостю поглядом аж до кінця довгого коридора, де вона повернула на сходи і зникла.
Якого дідька цей Фердінанд Фюмаль заходився сам собі писати листи з погрозами і в той же час вимагати захисту від поліції? На думку йому враз спала відповідь, але Мегре не любив занадто простих відповідей.
У Фюмаля було безліч ворогів. Деякі з них, безперечно, могли важити на його життя. Хто зна, чи не накоїв він чогось такого останнім часом, що його зненавиділи ще більше?
Він не наважився прийти в поліцію і заявити:
— Я мерзотник. Одна з моїх жертв може бажати моєї смерті. Захистіть мене.
Натомість він вдався до хитромудрих вигадок, приніс купу фальшивих анонімок, страхав іменем міністра… А що, як секретарка збрехала?
Мегре встав і, замислившись, рушив до сходів, що вели в лабораторію. Моерс був зайнятий, але підвів голову і усміхнувся до комісара.
— Ти щось знайшов?
— Відбитки пальців.
— Чиїх?
— Трьох людей. Спочатку якогось невідомого мені чоловіка з товстими короткими пальцями, потім ваші, а далі — Люка.
— Це все?
— Так. Звичайно, я не розглядав відбитки на конвертах, їх завжди багато, серед них і поштареві.
— Перевір, чи не відрізняється від решти цей аркуш і конверт.
Експертиза була коротка.
— Нічим, — відповів Моерс.
Повертаючись до свого кабінету, Метре відчув, що йому страшенно кортить послати під три чорти і самого Фюмаля, і його вигадки. Як можна організувати охорону людини, що гасає по всьому Парижу? Для цього не вистачить ніякої поліції.
— Падлюка! — пробурмотів він крізь зуби.
Невдовзі подзвонили. Ще один слід, по якому сподівались знайти місіс Брітт, нікуди не привів.
— Якщо мене питатимуть, — сказав він в інспекторській, — скажіть, що я повернусь за годину-дві.
Опинившись на вулиці, він зупинив таксі.
— Бульвар Курсель, п'ятдесят вісім.
Знов замрячило. По обличчях перехожих було видно, як їм остогидло чалапати по грязюці під холодним дощем.
Великий чотириповерховий особняк у стилі минулого сторіччя з заґратованими вікнами першого поверху, вузькими, мов бійниці, другого та третього поверхів і дубовими, оббитими міддю, дверима мав похмурий непривітний вигляд. Мегре натиснув мідяну кнопку дзвоника, і швейцар у смугастій лівреї з золотими лампасами відчинив йому двері.
— Я хочу бачити пана Фюмаля.
— Його нема вдома.
— В такому разі я хотів би бачити пані Фюмаль.
— Не знаю, чи вона вас прийме.
— Скажіть, що прийшов комісар Мегре.
В колишній стайні, перетвореній на гараж, стояли два автомобілі, з чого можна було зміркувати, що у колишнього м'ясника їх аж три.
— Дозвольте провести вас…
По широких сходах з різьбленими бильцями Мегре піднявся до вестибюля другого поверху, де, немов вартові, застигли дві мармурові статуї. Швейцар показав рукою на важке, страшенно невигідне крісло в стилі ренесансу і побіг на третій поверх. Комісар сів.
Чекати йому довелось досить довго. В будинку панувала глибока тиша, яку лише іноді порушував приглушений шепіт голосів, що долинав згори, та цокання друкарської машинки: секретарка квапилась надолужити згаяний уранці час.
— Пані зараз вас прийме. Вона просить трохи почекати…