— Хто "вони"?
— Ну, мадмуазель Луїза, Ноемі чи Жермен…
— Хтось міг увійти в дім без твого відома?
— Певна річ!
— Хто?
— По-перше, хазяїн, який міг вийти й повернутись. Ви не помітили маленьких дверцят з вулиці Проні? Це колишній чорний хід, і в хазяїна є ключ.
— Він ним часто користувався?
— Не думаю. Не знаю.
— В кого ще є ключ?
— По-моєму, у месьє Жозефа. Я не раз бачив, як він виходив з дому вранці, хоч напередодні ввечері я його не впускав.
— У кого ще?
— Напевне, у його любки.
— Кого ти маєш на увазі?
— В останньої його полюбовниці — така маленька, чорнява. Не знаю, як її звуть. Вона живе на вулиці Етуаль.
— Вона була тут минулої ночі?
— Я ж вам сказав, що не знаю. Мене вже раз так допитували, коли скоїлася ця історія з лісником. В мене від тих допитів в голові замакітрилось, і я такого наговорив, чого ніколи й не було. Мене навіть розписатись примусили, а потім підсунули під ніс.
— Ти любив хазяїна?
— Хіба вам не байдуже?
— Ти відмовляєшся відповідати?
— Ні, просто я кажу, що це, крім мене, нікого не стосується.
— Як знаєш.
— Я це тому кажу, що…
— Розумію.
Краще було не наполягати, і Мегре неквапливо піднявся на другий поверх.
— Пані Фюмаль все ще не спускалась? — запитав він секретарку.
— Вона не може його бачити, перш ніж його покладуть в труну.
— Як вона себе почуває?
— Як завжди.
— Вона не була здивована?
Луїза Бурже знизала плечима. Вона була більше схвильована, ніж напередодні, і Мегре кілька разів помітив, що вона кусає нігті.
— Я не знайшов ніякої зброї, патроне. Просять вашого дозволу перевезти тіло на експертизу до інституту судової медицини.
— Що каже слідчий?
— Він не заперечує.
— В такому разі нехай везуть.
Сходами пройшов Віктор з пачкою листів у руках, прямуючи до кабінету секретарки.
— Дай сюди! — зупинив його Мегре.
Листів було менше, ніж він сподівався. Напевне, більша частина кореспонденції Фюмаля надходила до контори на вулиці Рамбюто.
Мегре відразу впізнав жовтуватий конверт. Він озирнувся і зустрівся поглядом з Луїзоїо Бурже.
Адресу було написано олівцем. Всередині, на аркушику цупкого паперу, чорніли лише два слова:
"ПОПЕРЕДЖАЮ ВОСТАННЄ".
Це вже скидалося на кепський жарт.
В цю мить Фердінанд Фюмаль, лежачи на носилках, назавжди залишав свій особняк на бульварі Курсель, прямуючи до чорної закритої машини, що чекала на нього біля головного входу до парку Монсо.
— Знайди мені в телефонному довіднику месьє Гайярдена з вулиці Франсуа Першого.
Секретарка подала Ляпуентові довідник.
— Роже? — запитав він.
— Так. Попроси його до телефону.
Інспектор набрав номер.
— Алло, я слухаю! — почулося в трубці.
Говорила жінка.
— Пробачте, що я турбую вас, мадам. Я хотів би поговорити з месьє Гайярденом. Так… Що? Його немає?
Ляпуент кинув запитальний погляд на комісара.
— Це терміново… Ви не знаєте, де він? Часом не в конторі? Ні? Кудись поїхав?.. Будь ласка, не кладіть трубки.
— Запитай, чи не знає вона, де він ночував?
— Алло! Чи не можете ви сказати, де він провів минулу ніч?.. Ні… Коли ви його бачили востаннє?.. Ви разом вечеряли?.. В ресторані "Фуке"? І розійшлись о котрій? На початку десятої?.. Ви не знаєте, куди він пішов після цього? Не сказав… Розумію. Так… Дякую. Ні, ні. Нічого не треба переказувати…
Він поклав трубку і повернувся до Мегре.
— Як я розумію, це не його жінка, а коханка, і він їй ніколи не доповідає про свої плани.
Два інспектори, які вже давно приїхали, розмовляли з представниками судової медицини.
— Нев'є, ти їдь на вулицю Франсуа Першого… Адреса в довіднику… Гайярден. Спробуй дізнатись, який у нього багаж… Дістань фото. Повідом його прикмети в усі аеропорти та вокзали…
А втім, це було б надто просто — Мегре не йняв цьому віри.
— Ви знали, що Гайярден мав учора ввечері прийти до вашого шефа? — запитав він у Луїзи Бурже.
— Я вже вам казала, що хтось подзвонив, і він відповів: "Гаразд".
— В якому він був настрої?
— Як завжди.
— Месьє Жозеф часто заходив до нього вечорами?
— Досить часто.
— Де він зараз?
— Мабуть, у себе.
Месьє Жозеф, можливо, справді був у себе хвилину тому, але зараз всі раптом побачили його постать у коридорі. Він ішов повагом. Порівнявшись з Мегре, запитав:
— Що трапилось?
Серед усієї цієї веремії його спокійний голос пролунав страшенно неприродно.
— Ви нічого не чули? — похмуро запитав Мегре.
— А що? Де пан Фюмаль?
— Він умер.
— Що ви сказали?
— Я сказав, що він умер, його тіло вже в іншому місці. Ви міцно спите, месьє Жозеф!
— Я сплю, як усі.
— Ви з самого ранку нічого не чули?
— Я чув, як хтось увійшов до пані Фюмаль. Її спальня під моєю.
— А о котрій годині ви лягли спати вчора ввечері?
— Приблизно о пів на одинадцяту.
— Коли ви вийшли від шефа?
Спантеличений месьє Жозеф усе ще не розумів, що відбувається навколо нього.
— Чому ви мене про це запитуєте?
— Тому що Фюмаля вбито. Ви були в нього вчора після вечері?
— Я в нього не був, але я його бачив, коли повернувся додому.
— О котрій годині?
— О пів на десяту. Можливо, трохи пізніше.
— А що потім?
— Нічого. Я піднявся до себе, з годину попрацював і ліг спати.
— Ви не чули пострілу?
— На четвертому поверсі не чути, що тут відбувається.
— У вас є пістолет?
— У мене?! Та я зроду зброї в руках не тримав! Я навіть в армії не служив через погане здоров'я.
— Ви знали, що у Фюмаля був пістолет?
— Він сам мені його показував.
У спальні, в шухляді нічного столика, під паперами нарешті знайшли автоматичний пістолет бельгійського виробництва. Ним, видно, ніколи не користувались, отже, ця знахідка нічого не важила.
— Вам теж було відомо, що Фюмаль когось чекав?
В цьому будинку ніхто не відповідав одразу: після кожного запитання наставала пауза; кожний немов повторював його у думці, перш ніж зрозуміти.
— Кого чекав?
— Не робіть з себе дурника, месьє Жозеф! До речі, як ваше справжнє ім'я?
— Жозеф Гольдман. Пан Фюмаль рекомендував мене, коли ми з вами познайомились.
— Що ви робили до того, як почали служить у Фюмаля?
— Двадцять два роки я був судовим виконавцем. Що ж до моєї служби у пана Фюмаля, то ви не зовсім точно висловились. Я був для нього не слугою і не службовцем, а скоріше другом і порадником.