— Розподільний щит! — вигукнув Чарлз Гарднер. Проте лейтенант не почув його, а, обійшовши якісь меблі, застиг на місці. Гарднер ступив до нього й зразу відвів очі, бо на підлозі лежав скорчений Джім Баткінс, і вигляд у нього був жахливий.
— Щонайменше днів десять, — пробурмотів Сем Меттісон.— Невже в цьому клятому бункері не можна ввімкнути світла?
Чарлз Гарднер ледве погамував нудоту.
— Посвітіть-но туди, ліворуч! — сказав він, і коли промінь натрапив на розподільний щит, він пояснив: — Тут є вмикач і вимикач, як було заведено колись у лабораторіях — тепер це вже анахронізм. Увімкнути?
Лейтенант знову посвітив ліхтарем на кожен предмет умеблювання.
— Коли так, то його стиль пасує до умеблювання!— мовив він, іще вагаючись.
— Посвітіть-но ще раз! — попросив Чарлз Гарднер.— Справді, все оздоблене наче в стилі "ретро", чи що.
— Ну, вмикайте вже! — сказав Сем Меттісон.
Спалахнуло світло, щось задзижчало, і раптом звідкілясь долетів стриманий вигук. Лейтенант рвучко повернувся і за мить тримав уже в руці пістолета.
— Руки вгору, виходь! — гукнув він. Його погляд метнувся в усі боки, а врешті втупився в коридор, яким вони сюди прийшли.— Та без дурниць! — ще раз погрозливо гукнув він.
В коридорі з'явилась чиясь довготелеса постать.
— Не бійтеся, я стріляю щонайбільше тільки фотоапаратом!
Лейтенант заховав револьвер.
— А, це ви, Вілкінс,— сказав він.— Із пресою теж тільки сама морока, як і з цими інтелектуалами! — Він показав на мертвого Баткінса.
Гарднера це розізлило. Йому, звичайно, невтямки було, що лейтенант виявив надзвичайну чемність, уникнувши в цій ситуації шаблонного глузливого слова, яким звичайно називали вчених.
— Я стояв біля входу й вагався, коли засвітилося світло, і двері просто підштовхнули мене всередину,— пояснив репортер.
Чарлз Гарднер здивувався, але потім по його обличчю майнула весела усмішка. Та лейтенант, здавалось, нічого не помітив, бо спитав:
— А як ви опинились біля входу?
— О, дуже просто, — відповів репортер усміхаючись.— Я випадково проїздив мимо й випадково ж таки побачив вашу машину!
— Про випадковості ми ще поговоримо! — похмуро мовив лейтенант. Зважаючи на домовленість із директором банку, йому аж ніяк не подобалося, що преса передчасно стромляє сюди свого носа; принаймні йому б хотілося спершу з'ясувати, чи пов'язано все це з цією угодою чи ні.
— Вийдіть, будь ласка, обидва в коридор і постійте поки що там, — наказав він. А сам почав ходити круг загиблого, підступаючи чимраз ближче до нього і пильно вивчаючи всі навколишні предмети.
Передпокій був майже квадратний, десь так метрів шість на шість, з кількома дверима й різних розмірів шафами, що стояли в простінках між дверима. Коридор виходив до одного з кутків; отже, коли дивитися з нього, простір попереду був нічим не заставлений. У протилежному кутку стояло високе, в людський зріст, дзеркало, праворуч від нього — столик, двоє крісел, за ними — стояк для парасольок чи щось таке, все мало старовинний вигляд, але справляло враження солідного і строгого стилю. Очевидно, передпокій, до якого ніколи не входив жоден гість, правив за гардеробну. Одне з крісел було перекинуте, з-поза нього видніли небіжчикові ноги.
— З усього видно, що це нещасливий випадок,— сказав нарешті лейтенант.— Він, певно, хотів пройти до вмикача, не туди повернув, спіткнувся об одне з крісел, перевернувся, падаючи, і стукнувся потилицею об стояк, чи як його ще назвати — оце залізне страховисько. Ось тут кров, клаптики шкіри. До речі, він у пальті, а ось його капелюх, отже, він прийшов знадвору. Не було тут ніяких убивць. Авжеж, це абсолютно ясно.
Він знову став роздивлятися не заставлені меблями місця підлоги, вкритої блискучим пластиком. Неквапливо посуваючись уперед і пильно, сантиметр за сантиметром, обмацуючи очима підлогу, він запитав:
— Вілкінс, коли востаннє йшов дощ?
— Сьогодні після обіду,— почулася точна відповідь.
— Це я й сам знаю. А до того?
— Гм... здається... Авжеж, минулого тижня в середу, коли знайшли труп Шибеника.
— Точно. Це сталося, очевидно, того дня, він, певне, проходив повз якесь будівництво,— на черевиках у нього налипла глина. Там, де він повернувся й упав, зосталися грудочки. А тут усе чисте. Це означає, що все сталося саме на цьому місці.— Він звів очі від підлоги.— Авжеж, так воно, певне, й було. Тепер запустимо нашу поліційну машину!
Генрі Вілкінс підняв свій фотоапарат, але лейтенант махнув рукою:
— Не можна, спершу поліція! Ходімо!
Гарднер усміхнувся, можна навіть сказати, ошкірився, якби цей вираз не був зовсім недоречний на його чітко викарбуваному, розумному обличчі.
— В чім річ? — різко спитав його лейтенант.
Але Чарлз Гарднер лише здвигнув плечима. Вони пішли коридором: там уже горіло світло. Лейтенант натиснув на ручку, та двері не відчинилися.
— Оцього я й побоювався! — сказав Чарлз Гарднер.
Сем Меттісон сердито глянув на нього:
— Ану, швидше відчиніть двері!
— Не так воно просто,— мовив Гарднер таким тоном, наче йшлося про приготування коктейлю.— Тут такі самі кнопки, як і знадвору. Число всіх комбінацій, у яких можна їх натискувати, — дорівнює два в десятому ступені мінус одиниця, тобто тисяча двадцять три. Якщо ми витрачатимемо на кожну спробу по двадцять секунд, то на це піде годин із шість. Але мені не віриться, щоб Джіммі так примітивно вбезпечив свою фортецю. Мої припущення слушні лише за тієї умови, що не враховується послідовність натискуваних кнопок, тобто коли, скажімо, байдуже, чи натискувати один — три — п'ять, чи три — один — п'ять, чи п'ять — один — три. Та коли й послідовність відіграє якусь роль, число стане астрономічним. Тоді воно дорівнюватиме сумі всіх чисел типу десять факторіал, поділене на ен факторіал, де "ен" — кожне число від одного до десяти. Та вам це, певне, нічого не каже. Так ось, нам довелось би витратити місяці. А коли ще й припустити, що можливі повторення цифр, то матимемо кількість варіантів — один мільярд сто одинадцять мільйонів сто одинадцять тисяч сто десять. Як довго це тривало б, ви можете підрахувати самі.
Чарлз Гарднер вважав, що має право дозволити собі цей невеличкий тріумф. Лейтенант тим часом затято мовчав, і лише репортер не зміг приховати зловтішної усмішки.