— Я чула, що ви, Лідіє Андріянівно, їдете в Фінляндію вчитись вироблять полотна та рушники на новомодних верстатиках, — обернулась до Ліди Надежда Мокіївна, — чи цьому пак правда?
— Маю на думці їхать. Це правда. А як вивчусь, то розведу в нашому селі це промислівство, щоб селяни заробляли цим шматок хліба.
— Як вивчитесь цього, то навчіть і мене. Я, господи, як люблю ткать та шити! Боже, як люблю! — аж крикнула вона і втупила свої очки в Якова Кириковича. — Я вам стану до помочі в цьому: вивчу навіть наших молодиць.
"Ну, знаємо ми тебе! Ця проноза підбирається під мене. Це її підступ; але не піддуриш! Я тепер став не дуже-то ймовірний".
Надежда Мокіївна і справді сіла б за верстат, але тільки тоді, якби сів ткати полотна та рушники Яків Кирикович, щоб їй можна було повсякчас дивиться на його або доторкуваться до його хоч своїм черевиком.
— Нашим земцям треба б таки попиклюваться розвитком сільського промислівства між селянами. Чом би пак земствам не стать до помочі селянам в цій справі? Багато селянських полів не вигноюється. А вигнойка — це ж велике діло. Час би змінить стародавню систему оброблювання полів, коли в одну руку поле в толоці дармує й марнується дурно… Скільки непочатої праці! Скільки діла!
Яків Кирикович розговоривсь. Його розмова набиралась сили. Карі очі залисніли, а потім заблискали. В його очах зайнявсь огонь завзяття, що затаївся в його нібито спокійній тихій вдачі. Ліда почувала, що його думки та гадки правдиві. Вона задивилась на його якось несамохіть. Карі очі чарували її.
— Що правда, то правда! Ми, давніші люде, в свій час якось не звернули уваги на цю народну справу. Треба намовить земців і звернуть їх увагу на це діло, сприяюче засобам селян. Що правда, то правда! — обізвавсь земець Манько.
Знов почались змагання. Випили кофій і повставали з-за стола. В покоях стояла духота. Одчинили двері на веранду, котра виходила в садок, щоб трохи провітрить горниці. Гості рушили на веранду. Старіші посідали на лавках, а молоді юрбою кинулись на прогуляння в садок.
VIII
Сонце вже сідало десь далеко на рівнині й ніби ховалось в кучерявих вербах, пірнаючи в пухке зелене верховіття. Небо було чисте, лиснюче, блакитне. Садок зеленів, аж очі вбирав в себе. Довжезний рядок кущів бузку попід тином був суспіль обтиканий китяхами цвіту й зверху то сизів, то білів довгою чудовою гірляндою наниз до самісінької течії. Повітря й парк неначе пропахались наскрізь делікатними тонкими пахощами бузку, молодого листя тополь та сокорин. Щось живуще й цілюще було розлите й у садку, і в легкому прозорому повітрі, і наддавало жвавості, ворушило в молодих думки та мрії.
Молоді гості пішли юрбою по широкій доріжці, недавно посиланій тертою дрібною жорствою. Доріжка повелася наниз до течії поміж деревами та кущами. Надежда Мокіївна вже була притулилась до Якова Кириковича й зачіпала його в розмові. Але він зумисне замішався в гурт, потім зоставсь позаду й пристав до Ліди. Йому забажалось побалакать з нею на самоті, осторонь од людей. На його щастя, до Ладковської пристав один молодий сусід, Марко Петрович Некрашевич, заможний дідич, ще молодий панич, великий спортсмен, з котрим побратався Михайло Кирикович, бо вони обидва надзвичайно кохались в спорті та в конях.
— Який пишний сьогодні вечір! Якою поезією повіває в цьому стародавньому парку! — почав Яків Кирикович. — Як я служив за асистента в одного професора, мені не було часу і вгору глянуть, як кажуть селяни. З ранку до вечора я вкупі з ним тупцяв коло слабих, і не стільки він, скільки я. Разуразна тяганина та біганина безперестанку аж заморочувала мені голову. На мені лежала повинність і асистента, і фершала. Я був якось зачерствів і занедбав усяку поезію. А теперечки мені самому аж дивно стало! Якоюсь поезією подихає на мене з цього садка, з неба, з того лісу, од тих старезних дубів…
— То, певно, од того, що лікарі завжди за практикою, за справою, надто прозаїчною, як робітники на роботі. А теперечки, в цей час, ви зовсім вольні, — обізвалась Ліда, повернувши до його вид і глянувши йому в вічі.
Молодий хлопець вловив погляд її чудових очей і почутив, що не одно майське небо, повітря та співи соловейків повіяли на його поезією; а ще й до того Лідині очі та уста надили його й чарували якимись поетичними чарами. І од тих очей лилась дивна поезія, що закрасила для його й небо й сонце, зробила поетичним і садок, і пташині співи, до котрих він передніше не дуже й дослухався. В молодому серці, пригнобленому прозаїчним щоденним ділом, одразу виникло щось чарівне, поетичне й закрасило садок.
Юрба гостей перебігла місток через течію, спинилась, подивилась на лиснючу воду, вкриту на берегах молоденькими шпичастими очеретами, густими, як щіт, і рушила далі по стежці, що повилась вгору на згористий покат сугорба. На сугорбах в ліску й нанизу в вербах скрізь лящали соловейки, щебетали пташки. Соловейків було сила! Їх щебетання та співи аж розлягались, аж дзвеніли по кущах. Десь у вербах на низині, ніби на сопілці, вигравала омелга.
— Ну та й репетують же соловейки! — сказала Ліда. — Неначе накупились! ніби знають, що сьогодні Меласине весілля, та поставали її дружками.
— Гарних та співучих дружечок сподобилась ваша сестра! Нема де правди діть, — промовив Уласевич.
— Тепер скрізь в садку весілля, — сказала Ліда, — достоту, як співають в весільних піснях: "Ой на хаті зілля, а в хаті весілля, а надворі бояри, як мак процвітає, а в хаті дружечки, як сонечко сяє!" Тутечки скрізь зелене зілля та ніби веселе весілля, як співають в отій пісні.
І молодому хлопцеві чомусь забажалось, щоб і його весілля, таке поетичне, майське, як і Меласине, справлялось оце зараз при цих співах і щебетанні пташок, та справлялось доконечно з Лідою. Він сам здивувався, звідкіль це на його найшла така поезія, налетіли такі мрії, приємні та веселі. Він знов зирнув на Лідине матово-біле лице, на матове чоло з веселими бровами й одразу почутив, звідкіль лилась на його й поезія, і веселі мрії, звідкіль то ніби якась казкова цілюща та живуща погожа вода крапала на його заниділе серце.
— Як гарно хтось розпланував цей парк! Мабуть, якийсь козацький предок вашої мами заводив цей парк. Мабуть, він був дуже поетичний на вдачу. Он, дивіться, на покаті сугорба окроми стоять дві березі, пригорнувшись одна до однієї, неначе дві сестрі шепочуться за щось цікаве потаєнці, осторонь од усіх. А он далі над водою дві вербі в березі схилились над водою, неначе дві удови-красуні з журбою заглядають в дзеркало й милуються своєю гарною вродою… А ондечки вгорі на горбі нарізко стоять три старі дуби рядочком, вирізуючись проти неба, неначе три "азовські брати", що колись втікали на Україну з Азова, з татарської неволі. Зовсім неначе рядочком попліч налагодились мандрувать по степах.