I
— Коли я дивився на цю стару даму, у мені все похололо від страху, — сказав сер Ендрю Мак-Нейл, після того як попрощався з міс Марпл і подякував їй.
— Така лагідна й така нещадна, — сказав помічник комісара Скотленд-Ярду.
Професор Вонстед провів міс Марпл униз до машини, яка на неї чекала, а тоді повернувся до кімнати, щоб перекинутися ще кількома словами з тими, хто в ній був.
— То якою вона вам здалася, Едмунде?
— Найстрашніша жінка з тих, яких мені доводилося зустрічати, — відповів йому міністр внутрішніх справ.
— Невблаганна? — спробував уточнити професор Вонстед.
— Ні, ні. Я мав на увазі зовсім інше. Одне слово, жахлива жінка.
— Немезида, — замислено промовив професор Вонстед.
— Ті дві жінки, — сказав представник прокуратури, — я маю на увазі двох агентів служби безпеки, яким було доручено її охороняти, були вражені її поведінкою в ту ніч. Вони проникли в дім дуже легко й заховалися в комірчині під сходами, де були доти, доки всі не піднялися на другий поверх, потім одна увійшла до її спальні й заховалася в гардеробі, а друга причаїлася в коридорі. Та, що ховалася в спальні, потім розповіла, що коли вона розчинила дверці шафи й вийшла, то побачила стару даму, що сиділа в ліжку, обгорнувшись рожевою пухнастою шаллю, і з незворушно спокійним обличчям промовляла до жінки-вбивці, схожа на стару вчительку, яка вичитує пустотливому школяреві. Вони сказали, що від цієї сцени в них мороз пішов поза шкірою.
— Рожева пухнаста шаль, — сказав професор Вонстед. — Атож, пригадую…
— Що ви пригадуєте?
— Старого Рейфаєла. Він розповідав мені про неї й раптом засміявся. Сказав, що ніколи не забуде про один епізод у своєму житті. Потім розповів, як одного вечора до його спальні на одному з островів Вест-Індії, де він відпочивав, забігла неймовірно кумедна стара дама, обгорнута рожевою шаллю, і зажадала, щоб він негайно підвівся з ліжка, бо треба завадити вбивству, яке скоро може статися. "Чого вам тут треба і хто ви така?" — вигукнув Рейфаєл. А старенька відповіла йому, що вона Немезида. Немезида! Її відповідь була для нього цілковитою несподіванкою. Він ніяк не міг уявити собі богиню помсти в образі цієї бабусенції, обгорнутої рожевою шаллю. Рожева шаль! — замислено повторив професор Вонстед. — Мені подобається цей образ!
II
— Майкле, — сказав професор Вонстед, — дозвольте мені відрекомендувати вам міс Джейн Марпл, яка багато потрудилася задля вас.
Молодик віком тридцяти двох років подивився на сиву й досить кволу стару жінку із сумнівом на обличчі.
— Е… е… дякую, мені вже розповідали про вас. Дуже вдячний…
Він обернувся до Вонстеда.
— Це правда, що мене помилують, чи випустять на волю, чи як там це називається?
— Так. Вашу справу незабаром буде переглянуто, і ви станете вільною людиною.
— Мені в це важко повірити, — сказав Майкл із сумнівом на обличчі.
— Вам знадобиться певний час, щоб до цього звикнути, — сказала міс Марпл із доброю усмішкою.
Вона замислено дивилася на нього. Намагаючись уявити собі, яким він був десять років тому. Він досі був привабливий — хоч життя у стані постійної напруги не могло не позначитися на ньому. Атож, привабливий. Мабуть, колись він був дуже привабливим. А також веселим і чарівним. Ці якості він утратив тепер, та, можливо, вони до нього повернуться. Підборіддя трохи безвольне, але надзвичайно гарні очі, здатні дивитися на вас із такою щирістю, що мимоволі хочеться вірити їм, навіть якщо вони брешуть. Він дуже схожий — на кого ж він дуже схожий? — вона поринула у спогади — ну, звичайно ж, на Джонатана Біркіна. Він співав у хорі. У нього був чудовий баритон. І як любили його дівчата! Його високо цінували також у фірмі Ґабріелів, де він працював клерком. Шкода, що його зловили на тому дрібному шахрайстві з чеками.
— Та, певно, — сказав Майкл. І додав, ще більше збентежившись: — Повірте, я вам дуже вдячний. І пробачте за те, що я завдав вам стільки клопоту.
— Я звична до такої роботи, — сказала міс Марпл, — і рада, що познайомилася з вами. До побачення. Я сподіваюся, ви зумієте почати нове життя. Наша країна зараз у скрутному становищі, але, гадаю, вам пощастить знайти роботу, яка буде вам до вподоби.
— О, так. Дякую, дуже дякую. Справді дуже вам вдячний, повірте.
У його голосі досі звучали нотки якоїсь невпевненості.
— Ви повинні дякувати не мені, а своєму батькові, — сказала міс Марпл.
— Батькові? Батько ніколи не приділяв мені багато уваги.
— Ваш батько, уже перед самою своєю смертю, був сповнений рішучості домогтися для вас справедливості.
— Справедливості… — повторив Майкл Рейфаєл, ніби обмірковуючи значення цього слова.
— Атож, ваш батько високо цінував справедливість. Він сам був, я думаю, дуже справедливою людиною. У тому листі, у якому він просив мене взятися за цю справу, містер Рейфаєл процитував мені такі слова: "Людське правосуддя стікає струмочками, а праведність вирує, як могутній потік".
— Що це має означати? Шекспір?
— Ні, Біблія. Над цими словами варто замислитись, і я замислювалася.
Міс Марпл розгорнула невеличкий згорток, який тримала в руці.
— Вони мені це віддали, — сказала вона. — Вони подумали, я захочу мати її в себе — оскільки допомогла з'ясувати, що з нею насправді сталося. Але думаю, ви та людина, яка має на неї найбільше прав — якщо ви справді захочете її мати. А може, й не захочете…
І вона подала йому фотографію Вериті Гант, ту саму, яку Клотільда колись показала їй у вітальні Старого Маєтку.
Він узяв світлину — і стояв, дивлячись на неї… Вираз його обличчя змінився, його риси пом'якшали, потім знову стали жорсткішими. Міс Марпл мовчки спостерігала за ним. Тиша тривала досить довго. Професор Вонстед також спостерігав. Він спостерігав за ними обома — старою жінкою й молодим чоловіком.
Йому подумалося, що це, можливо, хвилина кризи — хвилина, яка може вплинути на все подальше життя Майкла.
Майкл Рейфаєл зітхнув — і повернув світлину міс Марпл.
— Ви припустили слушно. Мені вона не потрібна. Те життя позаду, вона — позаду, і я не хочу, щоб вона була зі мною. Для мене зараз головне — почати своє життя з нової сторінки, дивитися вперед. Ви… — він завагався й подивився на неї, — ви мене розумієте?