Схоплююся з дивана, дістаю дорожню сумку, схожу чимось на стару замучену людину. Кидаю в неї віник, совок, мило, миючий засіб, крейду, щітку, ганчірки, відро, свічки, старі кеди, халат. Залишається викликати таксі. Але диспетчер вибачається — вільних машин немає. Треба зачекати хвилин п’ятнадцять. Я не можу чекати! У мене немає часу! Перекидаю все це у валізу на візку. І в дорогу, до будинку.
Глава друга, що розповідає, як вислужувався нотаріус
У нотаріальній конторі Пирятина на розі вулиці Жовтневої три дні працював слідчий. Утворився безлад, після якого старший нотаріус намагався все устаткувати. Він переглядав папки зі справами, перекладав окремі документи, осудливо схитуючи раз по раз головою. А потім ставав на драбину і розташовував папки на полицях. Полиці від самої стелі до підлоги були вщент заповнені справами. Багато з них були давно закінчені, спадщини, які він оформляв, кілька разів по тому переходили з рук у руки. Угоди, які він укладав, давно перестали існувати. Власність, ним узаконена, уже сто разів перепродувалася. Але нотаріус все те зберігав. Якби хтось запитав його навіщо, він би не відповів. Він звик сидіти між запиленими папками, в яких були заховані чиїсь долі, чиїсь перемоги, переживання і страждання. В тих папірцях був захований час — між сторінками причаїлися дні й години, роки й десятиліття, які можна було відновити в пам’яті, але не можна було втиснути між хвилинами й годинами нинішнього буття. Бо вони лежали під брилами того часу.
Нотаріус побожно ставився до справ, справи були завжди. Коли Сава маленьким приходив з матір'ю до контори, де працював батько, то полиці все так же були забиті зв’язаними паперами. Деякі поруділи від часу, покривилися. Повисолоплювали язики, і він їх боявся, як буває діти бояться статуй. Мати ставила його на стілець біля батькового столу, і вже тоді він, як маленький нотаріус, відчував трепет перед усім, що його оточувало.
Відчуття могутності і величі кабінету залишилося назавжди. Нотаріусу ніколи не спадало на думку перебрати справи і викинути старі. Там не було зайвого — кожна папка засвідчувала мудрість і знання.
Харитон Захарович ходив у світлих сорочках і чорних нарукавниках. Він був сутулим від сидіння за столом, його пальці вимазані чорнилом. Часом він відчиняв двері в бокову кімнатку, де стояв умивальник і столик. Діставав із шухляди яскраву коробочку і давав синові льодяника.
Батько був немолодий, контора — державна, і він боявся, що місце нотаріуса займе один із студентів-практикантів, які приїздили щороку. Радянська влада дала йому роботу, поважне місце в суспільстві, і він трепетно його цінував. Ніхто не знав, чому він так вислужується — він беріг місце для сина. Сава народився, коли батькові було сорок сім, а його дружині на десять років менше. Харитон заборонив дитину панькати — малого називали тільки на повне ім’я, не цілували й не чукали.
У них була квартира на дві кімнатки в одноповерховому будинку з продовгуватими вікнами. Був сарайчик, у якому штабелями лежали дрова, що їх нарубував конюх Віктор. Коли протікав дах чи коли обвисав до стежки бузок або забивалися димоходи, незмінно кликали Віктора. Він вносив до помешкання дух сіна й морозу, шумів, сміявся й жартував. Завше тихі й скупі в словах Одаричі терпіли, бо так не робив ніхто: Віктор був акуратистом і зайвого не брав.
Коли Сава підріс, його попереджали, що не варто вживати некультурні слова, як Віктор. І не варто піддаватися на його запросини покататися верхи. Одного разу по дорозі зі школи Сава таки сів на воза. Кінь біг підтюпцем, вони з Віктором реготали й горлали кожен своє. Потім Сава став часто завертати на стайню, щоб розбавити пісне інтелігентне життя.
Мати знаходила в його торбинці грудочки цукру і скоринки хліба, хлопець відбріхувався. Аж доки одного разу не витрусила з кишені самокрутку. Він сполотнів, а потім схопився, запалив ту цигарку і став жадібно смалити, приказуючи: "Ось вам, ось вам! Я давно вже це роблю, щоб ви знали!"
Вона стояла розгублена — тиха, домашня картоплинка, що не мала іншої відради, крім дитини. Цілими днями вешталася по хаті — варила, прала, підмітала і змахувала пил ганчіркою, що стриміла за пояском фартуха. Перед вечором брала великого ножа і йшла у дровник нарізати скіпок для розпалу. Дрова були тверді. Скіпки не нарізалися, але вона налягали всім тілом на ножа. Солодко пахло деревиною, скіпки сяяли тихим вечірнім світлом у темному сараї. Вона милувалася своєю роботою, на якусь мить задивлялася на сонце, що опускає проміння до води. А потім, отямившись, бігла розпалювати грубку.
Савку вона любила, як звірина любить своє звіреня. Зимовими вечорами сідала біля плити, клала собі на коліна його голову і перебирала кучері. Коли син стомлювався від її пестощів, діставав із дверцят палаючі галузочки, бавився ними в темноті, розсипаючи іскри по кімнаті.
Дрова розмовляли у грубці — вони згадували теплі зливи, вітер, що грався молодим листям, пташину на розігрітій верхівці. Савка запам'ятав ті вечори як свято, і повертався до них, як до порятунку в гірку хвилину.
Над Харитоном крадькома кепкували за звичку ходити, заклавши руки за спину, нагнувшись уперед, мовби придивляється до папірців, які щойно йому принесли. Нотаріус одягався в один і той же чорний піджак, який на роботі дбайливо вішав у шафу. Його завше бачили у світлій сорочці й чорних нарукавниках. Чисто виголений непитущий нотаріус був не просто важливою службовою особою — він був стовпом закону в місті. Харитон знав усе — як поділити майно, де відбити межу, до кого написати скаргу, де поставити сарай, кому відписати дворище. Він жодної хвилини робочого часу не тратив марно — вивчав і перечитував постанови, укази, рішення. Часом у міліції чи в прокуратурі громадянина запитували:
— А Харитон Захарович що вам сказав?
Нотаріус був першою й останньою інстанцією, до якої зверталися громадяни міста. Щоб записати всі його достоїнства, треба було взяти не один листок паперу. Оскільки йому доводилося здебільшого керувати, радити, наставляти, то погляд його зробився зверхнім, так, наче він бачив тільки маківки та лисини своїх відвідувачів.