Але екзекуції ще не кінець. Мене кличуть в редакторський кабінет, там зібрані завідуючі відділами.
— Так от, — каже Зазора, — ми зібралися, щоб вирішити питання з журналісткою, яка поводить себе аморально. Кричала тут мені, будьте всі на роботі, я принесу техніку, змусила інженера до коліна розписатися. Лякає юристом, ми що це будемо терпіти?
Він по одному піднімав колег і запитував, чи згодні, щоб мене звільнити. Так, ніби я не подавала заяви і мене звільняють за статтею, а не за власним бажанням. Всі сказали "за". Всі.
За кілька хвилин забираю трудову, вигрібаю мотлох зі столу в пакет. І виходжу. Здавалося б, от і скинула з себе ярмо. Але стою на ґаночку, з якого скапує давній сніг, дивлюся в очі весні. І йти мені начебто й нікуди. По тілу пробігає то холод, то жар, зривається дихання й переходить на свист. Добре, що катів у обличчя бачиш лише перед стратою.
Глава двадцять сьома: обличчям до вогню
Тепер я повинна буду виїхати. Як тільки прийму рішення, виконаю необхідні формальності, найму вантажівку. Брат сказав, що його дача в моєму розпорядженні. Тепер кожного разу, коли повертаюся до свого замку, приходить відчуття, ніби вже його залишила. Зупиняюся біля металевої брами, дивлюся на похмурі вікна, флігельок, щоб відсканувати в пам’яті кожну дрібницю. Загадки так і залишаться загадками — картини на горищі, портрет невідомої жінки в передпокої. А ці потріскані рами, які я так і не пофарбувала, ці двері, що скрикують, наче обпечені, коли до них торкаєшся. А моя подруга Сова, що прилітала й сідала на кватирку та стріпувала крилами. А бочки з льодяною водою, які стоять під іржавими ринвами. Якби хоч дати волю сльозам.
Вечорами я розпалюю камін, лягаю до нього обличчям і намагаюся стежити за волосинами вогню. Що ж, злети і падіння злиті в нас воєдино, і ми не знаємо, де закінчується одне й починається інше. Легко впасти, коли тобі тридцять, а коли за п’ятдесят? Коли ти відома журналістка і начебто шанована людина, а тебе запросто вишвирюють з роботи тільки тому, що насмілилася сказати правду. Зазора креше камінь брехні, прилизався вже й до нової влади.
За синім вікном маленька дівчинка в червоному катається на роликах. Може, то дитинство прийшло мене втішити? Патли вогню розкидає вітер з димаря, і я думаю про те, як чотири місяці тому планувала відбудувати свій замок. Яким я його бачила, як я його любила.
Мене лихоманить, мабуть, вперше зізнаюся собі, що дому так і не знайшла. Переїздила з однієї квартири на іншу, купила цю руїну, бо все чогось шукала. Як та нехворощ, росту в хуторі на сухому пагорбі, а на ораних грядках не приживаюся. Хоча дім людський не на землі, а в душі.
Мені стало жарко, як минулого пекельного літа. Я підійшла до вікна, відчинила кватирку. І тут відчула сильний біль у грудях. Схопилася за підвіконня, закрутився і захитався світ, занудило, — з рота хлинула кривава піна. І все, темнота, більше нічого.
Потім я лежу на білому простирадлі в білій палаті. Сюди, мабуть, приніс мене квартирант. Он він стоїть у кутку, як зайва річ. Медсестра ладнає крапельницю, лікар рахує пульс. Слава сидить на краєчку ліжка. У них чорні непроникні обличчя, наче мене серед них немає.
— Ви повернете її, повернете? — плаче Слава.
Всі мовчать.
Трохи згодом Славка і квартирант виходять. Я біжу за ними. Славка повертається і вкриває мене, другу, на ліжку.
Вони сідають на дивані в кінці коридору.
— Я навіть не розповів їй про себе, — каже квартирант.
— А треба? — схлипує Славка.
— Той будинок купив для мене батько, коли ще був живий. Хотів, щоб я відкрив нотаріальну контору. У мене є право на власність двадцятирічної давності.
— Знайшли, про що говорити. Вона вистраждала через це.
— Я міг би його викупити.
— Тепер зможете.
Кричу: "Ні, ні, ні! Я ще не дописала повісті про нас з тобою".
Диск лежить біля каміна, там немає лише останньої глави…
А вони й далі сидять, обхопивши коліна зв’язаними руками. Мені легко, нічого не болить, підскакую на одній нозі і, сміючись, злітаю до стелі.
А знаєш, я нікуди не поїду, буду в замку, з тобою. Вийду якось на сходи у піні блузи та в зборочках зеленої спідниці на високих до неба підборах. Із-за лацкана твого піджака вигляне малюк-душа із сірничину завбільшки. Ти замреш. А я стоятиму відчужена, мов би жоден чоловік ще не наближався до мене.
Глава двадцять восьма…
Опиняюся серед поля, на колишньому хуторі, в оточенні лісів. Збігаю вниз, де прокинувся бурчак, під кіркою льоду виблискує вода. Дерева ще неживі, але назустріч мені скидають галузки. Над бурчаком нависли обвалисті береги, пориті гадюками, торішнє листя ледь пахне грибами. Нахиляюся напитися, і тут чую, як хтось наближається, тріщить гілками й шарудить листям.
— Ти прийшла, — каже батько, — тебе тут ніхто не чекав.
— Тату, де ви?
— Ми всі біля тебе.
Піднімаю голову і бачу: на пагорбі стоїть увесь хутір і тихо гомонить. Чоловіки, — хто в чорній од крові сорочці, хто з порваними жилами і розтерзаною плоттю. Голі жінки, з розметаним волоссям, що затуляють обвугленими руками груди. Коні і корови з проваленими боками, обвислими нутрощами.
Мене охоплює жах, який не може вмістити одне людське тіло. Пронизує дикий біль.
— Кожен має збудувати свій дім, — каже батько. — І ніколи не питай себе, навіщо живеш на цій землі.