Вони загітували ще десятка півтора молодих акторів і актрис, недавніх випускників, які прагнули творити й працювати по-новому, й організували експериментальний театр-студію "Бурлеск нових спудеїв".
Творці нового бурлеску мали на меті не стільки ставити пародії на біблійні теми, скільки пропагувати вічні істини добра на прикладах сюжетів святого письма. У своєрідній, звичайно, театральній формі.
Самі стіни театру-студії вже повинні настроювати глядача на чисті думки й високі почуття. "Бурлеск нових спудеїв" містився у старовинному будинку на київських пагорбах.
Будинок був у комунальній власності, і щоб відвоювати це приміщення, довелося докласти чималих зусиль. Якби Маріанна Сергіївна не підпрягла свого чоловіка та його впливових колег і знайомих з Академії наук, хтозна, чи почули б колись стіни старовинної кам'яниці голоси акторів, аплодисменти і гомін публіки. Бо віддавати будинок у центрі Києва під театр-студію міська комунальна служба не квапилася.
– Ви й з Андріївського узвозу скоро малярів виженете й усе під офіси перебудуєте! – патетично вигукували академіки.
– А звідки ще гроші брати на розвиток міста? – цинічно відповідали комунальники.
– Але ж ця кам'яниця – пам'ятник архітектури, охороняється державою. А ви його новомодними офісними ремонтами нищите… Та й хіба можна забувати про людину, про її духовні запити? Моральні цінності не менш важливі за матеріальні.
Одне слово, академіки перемогли. Комунальники передали приміщення театру-студії в оренду на пільгових умовах, звільнивши таким чином плацдарм.
Майже півроку, знову ж таки не без допомоги шефів з Академії наук, які відшукали благодійні кошти, робили капітальний ремонт.
Так народився "Бурлеск нових спудеїв" – дітище Маріанни Сергіївни Яворської та Костянтина Даниловича Бородавченка – фундаторів експериментального театру-студії.
Маріанна Сергіївна йшла з дому вранці і поверталася увечері. Академік Яворський уже забув, коли він востаннє їв борщ із пампушками та вареники з картоплею, які смачно готувала колись дружина. Єдиний син Яворських вчився у військовому училищі в іншому місті.
Ресторанів академік Яворський терпіти не міг. Тому готував собі їжу сам. Маріанна Сергіївна харчувалася в кафе. Самообслуговування. Бачилися вони пізно увечері, коли Маріанна Сергіївна верталася зі свого "Бурлеску", будила академіка і, збуджена, розчервоніла, півгодини розповідала свої театральні новини. Майже щомісяця, а то й частіше та розповідь закінчувалася так:
– Льолику! – (вона називала Леоніда Миколайовича Льоликом). – Ти вибач, але нам іще потрібно трохи грошей. Розумієш, ми купуємо апаратуру для звукозапису і трошки знову не вистачає. Я все записую, все до копієчки. Ми оддамо! Обов'язково. – Віддасте-віддасте! – усміхався академік. – На тому світі вуглинками.
Він любив свою експансивну дружину і не був скупий. Без його підтримки експериментальний театр-студія давно б прогорів.
І тому коли одного разу, повернувшись опівночі з театру, Маріанна Сергіївна побачила, що її чоловік не спить, сидить на кухні зі своїм братом Богданом (Болеком, як вона його називала), то дуже здивувалася, її Льолик пунктуальний, завжди вкладався спати об одинадцятій годині, та й Болек ніколи так пізно у них не засиджувався.
Але ще більше здивувалася вона (навіть не здивувалася – вразилася!), коли академік Льолик винувато усміхнувся (він ніколи так не усміхався!) і сказав:
– Марі!.. Я не знав, як тобі сказати… От навіть Богдана запросив, щоб порадитися. Але потім вирішив сказати все як є.
– Що? Що сталося? – похолола вона.
– Я програв у преферанс велику суму.
– Ану тебе! А я вже злякалася! – полегшено зітхнула вона. – Подумаєш! Міг і не говорити. Бог із ним.
– Я теж так вважаю. Але все-таки сума значна. Тому я й вирішив покаятися перед тобою.
– Скільки?
– Двадцять тисяч… З гаком.
– Що-о?! – вона застигла. – Ти жартуєш… Болеку! – вона перевела погляд на Богдана Миколайовича.
– На жаль, ні, – зітхнув той.
– Кому? Кому ти програв? Що це за… за шахраї такі?! Що це за преферанс? – голос її дужчав, набирав силу. – Це злодії якісь! Шулери! Бандюги. Піймали тебе, як карася на гачок! Побачили – академік. І вирішили… Я цього так не залишу! Ні! Я… Я… Кому ти програв? Прізвище. Ім'я. По батькові. Сподіваюся, ти не з таємничими незнайомцями грав у преферанс?… Я хочу знати, кому мій чоловік…
Академік перебив її:
– Саме тому, що ти така збуджена, що ти так настроїлася, я й не можу сказати, кому я програв. І не скажу. Ніколи. Картярський борг – це борг честі.
– Я не знала, що ти такий гусар!
– Я не гусар, Марі. Але поняття честі для мене теж святе, – твердо сказав академік.
Маріанна Сергіївна заплакала.
Вона добре знала свого чоловіка, знала, що слово його непохитне. Саме сьогодні вона хотіла попросити у Льолика дещицю грошей. Костя Бородавченко придумав надзвичайно ефектне вирішення спектаклю, де по ходу дії актор мав виїхати на сцену на живому віслюку. Оренда віслюка в зоопарку вимагала грошей.
Все це відбулося два тижні тому.
І хоч академік гроші на віслюка, незважаючи на програш, усе-таки дав, настрій у Маріанни Сергіївни був тривожний. По-перше, вона мала щиру, відверту розмову з Болеком, колись трошки закоханим у неї і не таким твердим та непохитним, як Льолик. Болек, на жаль, не міг сказати, кому Льолик програв гроші, бо й сам не знав, але він розповів їй про той незвичайний телефонний дзвінок агента СД. Маріанна Сергіївна була певна, що це безпосередньо пов'язано з програшем. Академік, граючи, звичайно, не мав з собою такої суми готівкою, і "агент" нагадував йому про борг. Це ясно як білий день. І ще ясно, що пристойна людина не стала б називатися "агентом СД" і взагалі не стала б одразу нагадувати. Отже, це якийсь кримінальний тип.
По-друге, сьогодні до неї приходила Ніна Олександрівна Горба-тюк, адміністратор філармонії, просити два квитки на спектакль.
Ніну Олександрівну добре знали в акторському середовищі, оскільки її чоловік працював у міліції. А чи є в природі людина, якій не доводилося б звертатися до міліції по допомогу? Актори, навіть найталановитіші, – ті ж теж люди. То прописати когось треба, то якусь довідку, щось пропало, щось украли, а то й може виникнути делікатне питання, пов'язане з витверезником (хай Бог милує, звичайно, але чого не трапляється у буремному, експресивному акторському житті!). Сама Яворська до Ніни Олександрівни ніколи не зверталася, не було потреби, але колеги її, навіть головреж "Бурлеску" Костя Бородавченко, зверталися не раз. Тому Маріанна Сергіївна добре знала Ніну Олександрівну і, коли та подзвонила, негайно взяла для неї у касі два квитки у першому ряду.