І вона, перехопивши їхні погляди, скрушно кивала головою.
А на перерві підкинула їм записку.
"Треба поговорити. Там само.
М."
Після уроків хлопці побігли до жовтих ведмедів збуджені, ледве стримуючи радість. Хоч для радості причин, мабуть, не передбачалося.
На цей раз Милочка недуже й затримувалася.
– Ой, хлопчики! Ой, я просто не знаю… Я так боюся! – голос її тремтів і зривався.
– Що таке? – воднораз вигукнули Женя й Вітасик.
– Все було так добре. Тато з мамою помирилися. А вчора увечері мама пішла ночувати до бабусі (вона хворіє). Ми лишилися удвох із татом. Я лягла спати. Але чогось довго не могла заснути, захотіла пити, вийшла зі своєї кімнати. Бачу – тато у кабінеті говорить по телефону. Причому якимсь дивним, не своїм голосом. Я тільки встигла почути два слова – агент СД… Тут тато вгледів мене – хоп! – і поклав трубку. І застиг, розгублено дивлячись на мене. Й мені стало чогось так страшно, що я аж вся похолола. "Тату! – шепочу. – З ким ти говорив? Що за агент?" А він, блідий такий, усміхнувся над силу і став мене заспокоювати: "То хтось номером помилився. Страховий агент, здається". – "Неправда, – кажу. – Не страховий. Агент СД. Я добре чула". – "Та який СД?! Ти що?! Ти знаєш, що таке СД? СД – це гітлерівська нацистська служба безпеки. Й того СД давно вже нема. Тільки в кінофільмах про війну". – "А чого ж ти такий блідий, переляканий?" – "То тобі здалося. Просто думав, що ти спиш, а ти раптом виходиш…" І тут мені сяйнуло: "Той агент, кажу, шантажує тебе. Видурює у тебе гроші. Так?" Він іще більше зблід, але роблено засміявся: "Ну, ти, доню, детективів начиталася, мабуть. Тільки не кажи нікому. Бо сміятимуться". А потім уже серйозно: "Слухай, донечко, мамі нашій не говори нічого. Вона тільки заспокоїлася з тими грошима. Знову ж почне хвилюватися. Ти ж знаєш, яка вона вразлива. Я тебе дуже прошу!" І так благально, так благально подивився на мене. Я, звичайно, пообіцяла. І мамі нічого не сказала. Та я ще й не бачила її. Вона ж у бабусі ночувала. Але я так хвилююся знову, так хвилююся! По-моєму, тата той агент шантажує. Я ж тата добре знаю. Він завжди такий стриманий. А тут хвилювався так, що аж… Хлопчики! Дорогі!.. Ви ж такі… і в усіх тих історіях – і з Ципою, і з Вітасиком Граціанським… Ну, що робити? Придумайте щось! Допоможіть нам! Татові моєму так погано зараз. Я ж бачу. Якби я була знайома з тими слідчими, я б сама…
У Милочки знову затремтіло підборіддя і на очах показалися сльози.
Хлопці спробували її заспокоїти.
– Ну, ти не поспішай робити висновки, – сказав Женя. – Може, й справді тобі здалося.
– Може, справді страховий агент помилився номером, – сказав Вітасик.
– Вони такі настирливі, набридучі. І серед ночі дзвонити можуть, – сказав Женя.
– Абсолютно! До мого тата одна агентка як причепилася – місяць йому дзвонила і на роботу, й додому. Якраз увечері, – сказав Вітасик. – Ні, хлопчики, – зітхнула Милочка. – Не помилилася я. То не страховий агент. І не вмовляйте мене. Як не хочете нічого робити – так і скажіть. Просто я не знаю, до кого звернутися, – підборіддя в неї знову затремтіло.
Коли у першої красуні в класі, в котру ви закохані, тремтить підборіддя і вона звертається до вас по допомогу – хіба можна спокійно дивитися, хіба можна лишатися байдужим?
– Та ти що?! – бухнув себе кулаком у груди Женя Кисіль.
– Ми хочемо! – бухнув себе кулаком у груди Вітасик Дорошенко.
– Ми зробимо!
– Ми все зробимо!
Та одне діло бухкати себе у груди й казати. Зовсім інше – робити.
Коли Милочка, втерши напахченою парфумами хусточкою сльози, заспокоїлася і почеберяла додому, Женя й Вітасик задумалися.
– А що ж будемо робити? – почухав потилицю Вітасик.
– Не знаю, – розвів руками Женя.
– А чого ж ти обіцяв?
– А ти?
– Вона думає, що ми підемо до капітана Горбатюка. Вона ж не знає, що ми вже були, і він зараз займатися цією справою не хоче.
– Вірніше, не може.
– Не хоче, не може, яка різниця. Ясно сказав – творчої співпраці не вийде. Тож потикатися до нього знову якось…
– Не той… Правильно!.. Але – новий факт, про який ми йому не говорили. Телефонний дзвінок. Агент СД.
– Ти гадаєш, то таки не страховий агент?
– Не знаю. Може, й не страховий. Вона ж запевняє, що точно чула – агент СД.
– Слухай, а може, це такий просто жартун – страховий агент. Є страхова компанія – Добрострах. Він переставив літери, і вийшло СД. І він так себе називає. Жартома. Агент СД. Тобто "агент страхування добра".
– Хто його зна.
– А що – не може бути дотепних, веселих агентів Держстраху? Навпаки, страхові агенти навіть повинні бути метикованими, кмітливими. Бо, думаєш, легко страхувати людей, як вони не вірять у страхування? Я ж пам'ятаю, як мого тата агентка вмовляла.
– То що ж будемо робити все-таки? Раз обіцяли, щось робити треба. – До капітана з тим "агентом", по-моєму, йти недоцільно, – Вітасик чекав, що Женя буде його переконувати, щось доводити, але Женя сказав:
– Я згоден. Я на місці капітана теж за цю справу не взявся б… Усе воно якесь… сумнівне, непереконливе, бездоказове… Все на якихось непевних здогадках.
– То що ж ти пропонуєш робити? Сам кажеш, треба робити. А що?
– По-моєму, самим треба спробувати щось довідатися.
– А як?
– Ну… ну от давай хоча б… от давай подзвонимо самі член-кору Стародубу і доктору наук Помазану і скажемо – від агента СД. Якщо це справді шантаж, то вони повинні себе якось виказати.
– Ну що ж – давай.
–
Розділ VII
"Бурлеск нових спудеїв"
Дружина академіка Яворського Маріанна Сергіївна раніше працювала артисткою драматичного театру, але, як це часто буває, акторською своєю долею була незадоволена. Вважала, що головний режисер недооцінює її, дає не ті ролі, на які вона заслуговує, ставиться недоброзичливо й упереджено.
Тому коли останнім часом почалася мода на театри-студії, її охопило жагуче бажання створити такий театр.
Нарешті вона підбила на це свого колегу і товариша ще з театрального інституту – чергового режисера Костянтина Бородавченка.
– Ти Костянтин, я Сергіївна. Сама тінь великого Костянтина Сергійовича Станіславського благословляє нас очолити новий театр!
Бородавченко не заперечував. Немає в світі чергового режисера, який не хотів би стати головним.