Ех, яка ж то мука пекельна терпіти аж чотири довжелезні уроки!
Женя й Вітасик раз у раз оберталися до Милочки і, коли вдавалося перехопити її погляд, мовчки смикали головами, киваючи. Милочка червоніла й опускала очі.
І Женя, і Вітасик – обидва в той день одержали незадовільні оцінки. Женя з хімії, Вітасик із географії. Хоча обидва домашні завдання готували. Але зосередитися і зібрати думки докупи не могли ніяк. Ну, які могли бути у голові альдегіди або корисні копалини, коли увесь організм був сповнений трепету й чекання!
І от нарешті продзвенів дзвінок з останнього уроку.
У глухій алеї скверу, що біля школи, стояла велика гіпсова скульптура – ведмеді на дереві. Щовесни скульптуру заново фарбували і кожного разу іншою фарбою. Торік ведмеді були сірі, а цієї весни стали жовтими.
До тих жовтих ведмедів і прибігли Женя й Вітасик. Милочки, певна річ, іще не було. Де ви бачили, щоб красуні приходили на побачення першими? Зате був якийсь вусатий старшокласник, який сидів на лавочці біля ведмедів і пахкав сигаретою.
Побачивши хлопців, він чвіркнув крізь зуби й мовчки смикнув головою – геть, мовляв, звідси!
Хлопці одвернулися, удавши, наче не розуміють.
Старшокласник тихо свиснув і сказав англійською мовою:
– Донт ю андестенд? Ґоу гоум!
Женя з Вітасиком глянули один на одного.
У кожного в очах була відчайдушна рішучість – триматися до кінця.
– Ніхт ферштеєн! – сказав Женя. – Неблагородно поводитесь, пацани, – несподівано миролюбно сказав старшокласник. – Я тут чекаю одну людину.
– Ми теж! – задерикувато сказав Вітасик. Старшокласник зареготав.
– Ваше щастя, що моя людина вже йде. А то дав би й одному, й другому такого копняка, що полетіли б у космос. Рано починаєте, пацанята.
Людина старшокласника була у міні-спідниці, підмальована і теж із сигаретою.
Обнявшись, вони пішли по алеї, озираючись і регочучи.
Милочка прийшла хвилин через десять. Видно, вона чекала, поки розійдуться додому однокласники.
Хлопці нічого її не питали, тільки мовчки, нетерпляче дивилися.
Вона сіла на край лавки осторонь від них. Зітхнула. Видно, їй важко було почати розмову.
– Я… мені… – нарешті вимовила вона. – Ви ж… знаєте тих міліцейських капітанів… А він не хоче звертатися до міліції. Категорично… Хлопчики, допоможіть мені, – підборіддя у неї затремтіло, на очах з'явилися сльози.
– Що?… Хто не хоче звертатися?… Що трапилося?… Що треба?… – перебиваючи один одного, підсунулися на лавці до неї Женя й Вітасик.
– Тато… не хоче… Продав машину… і гроші всі в банку зняв… і каже, що загубив… Начебто хотів купити нову дачу на Десні, їхав на катері, тримав у руці портфель, ручка одірвалася, і портфель упав у воду. А ми з мамою не віримо. Нам здається, що він… що його хтось шантажує… що він оддав гроші якимсь злочинцям… Я так боюсь!.. Хлопчики! Що робити?… Я просто не знаю… – вона знову заплакала.
Хлопці перезирнулися.
Он воно що!
– А… скільки грошей було? – спитав Вітасик.
– Багато, – схлипнула Милочка. – Сорок тисяч. Все життя… І машину ж продав…
– А до водолазів, майстрів підводного плавання не зверталися? – спитав Женя. – За такими грошима можна й…
– Я теж вважаю. А він не хоче. Каже, там течія швидка, глибоко, все одно у мул затягле… Нічого, каже, проживемо без дачі й без машини. Мільйони людей живуть без дач і без машин…
– Взагалі, звичайно, – підхопив Женя Кисіль. Ні в його, ні у Вітасикових батьків не було ні дачі, ні машини. – Та хіба я про дачу, про машину! – скривилася Милочка. – Мені… мені тата жалко. Якщо це злочинці, вони ж і далі можуть вимагати… І взагалі…
– Взагалі, звичайно, – зітхнув Вітасик Дорошенко.
– То що ж робити?… – розгублено закліпала своїми довгими віями Милочка.
– Якщо тато нічого не говорить, то… – Вітасик знизав плечима.
– Як же дізнаєшся? – Женя теж знизав плечима. – Чи злочинці, чи не злочинці?
– Але ж є у міліції якісь методи. Мусять бути… – Милочка з надією подивилася на хлопців. – Я й подумала… Може, ви поговорите, порадитесь зі своїми капітанами. Тільки так, щоб тато нічого не знав.
Хлопці перезирнулися.
Справа була явно безнадійна. Але просила Милочка. Милочка Петриківська!.. Зверталася до них у такій інтимній, особистій сімейній ситуації. Хіба можна було відмовити?
– Ну, гаразд! – сказав Женя.
– Ми поговоримо! – сказав Вітасик.
–
Розділ II
Інцидент в Ощадбанку
Любов Іванівна, контролер Ощадбанку гарна і привітна жінка не першої, як то кажуть, молодості (років за п'ятдесят), звівши голову, усміхнулася:
– О! Ми вас уже чекаємо. Доброго ранку, Всеволоде Казимировичу! Давайте вашу книжку.
Касирка Олечка, гарненька і молоденька, теж звела голову й усміхнулася постійному клієнтові:
– Здрастуйте!.. Щось, мабуть, купуєте? Фундаментальне?
Всеволод Казимирович Стародуб чогось не усміхнувся, як завжди, а невдоволено скривився.
– Олечко! Не став нескромних питань! Будь ласка, – насупила брови Любов Іванівна.
Олечка знітилась, почервоніла і опустила очі.
Всеволод Казимирович теж знітився, але не почервонів, а навпаки – зблід. І, наче вибачаючись, промовив:– Та ні! Нічого-нічого… Не купую, Олечко. Позичаю. Шкільному товаришу.
– Таку суму?! – здивовано виструнчилась на стільці Любов Іванівна.
– А що поробиш?… Купує квартиру. Сімейні обставини. Нова сім'я. Молода дружина, – тільки тепер він усміхнувся, та й то якось вимучено, невесело.
Любов Іванівна несхвально похитала головою:
– Пробачте, це, звичайно, не моя справа… Але, мені здається, вам не слід було б цього робити. Якщо я правильно зрозуміла, ваш товариш покинув дружину, з якою прожив багато років, дітей, і збирається почати життя спочатку. Причому на чужі гроші! Нехай візьме кредит у банку…
Всеволод Казимирович знову скривився і не відповів.
– А по-моєму, Всеволод Казимирович чинить дуже благородно. Я схиляюся перед ним. Підтримати чиєсь кохання, сприяти чужому щастю – це… – Олечка говорила пристрасно, як на сцені.
– Щастя на чужому нещасті – це злочин! – перебила її Любов Іванівна.
– От правду кажуть, ніколи старші, – Олечка хотіла сказати "старі", але вчасно виправилася, – ніколи старші не зрозуміють…
– Будь ласка, я вас прошу, будь ласка! – перебив її тепер уже Всеволод Казимирович, нервово озираючись. За ним уже стояло в черзі кілька чоловік.