А коли ми почали переконувати його, розлютувався:
– Заткніться! Чуєте! Якщо я побачу того вашого Ципу, я уб'ю його власними руками. І викину за борт. Ви що – хочете зірвати мені справу? Я й вас кінчу! Ідіоти!
Тієї ж ночі у вікно моєї каюти зазирнув Ципа.
Я мало не вмер із переляку.
Вранці сказав Пилипею. Він спершу вирішив зробити облаву. Я ледве вмовив його. Я боявся. Я тепер боявся всього на світі. Ті кляті тюбики з коштовностями не давали мені жити. Нарешті я не витримав.
Коли всі пішли на екскурсію, я заскочив до телефонної будки, набрав "02" і сказав оту фразу про діаманти на теплоході "Квітка-Основ'яненко". Григораш не міг цього бачити. Вдень він не виходив з каюти капітана. І на жодні екскурсії не ходив.
Я вже навіть хотів, щоб мене заарештували. Аби тільки закінчилась ота мука. Тепер мені все байдуже.
Про одне лише благаю – знайдіть Ципу!.. Знайдіть! Благаю!.. Я не зможу на світі жити, якщо не зустрінуся з ним, не вимолю в нього пробачення…
– А по-моєму, це вже не обов'язково, – сказав капітан Горба-тюк. – Людина кається не перед кимось, а головним чином перед власною совістю…
Розділ XIX
Клює, та не ловиться…
Женя й Вітасик ловили рибу на десятому причалі. Поплавці гойдалися на хвилях, їх зносило течією, і раз у раз доводилося закидати заново. Кльову не було.
– Невже це справді? – вже вкотре запитував себе Вітасик. – Невже можливо, щоб людина не виростала, лишалася пацаном так багато років?
– А може, то син Ципи? Бувають же сини, точнісінько схожі на тата в дитинстві. Тато йому розказав свою історію, і він вирішив одплатити друзям-зрадникам.
– Та воно-то можливо, – кривився Вітасик. – Але… пам'ятаєш його слова: "Двадцять років не їв"…
– Ну, коли людина голодна, може сказати й – сто років не їв. Звичайне перебільшення.
– А очі! Ти пам'ятаєш його очі? Якісь особливі, недитячі. Я звернув увагу. Чесне слово.
– І куди він усе-таки зник?
Женя знизав плечима. – Стрибнув із теплохода, – почулося ззаду. Хлопці обернулися.
Ззаду стояв, усміхаючись, із вудочками на плечі, Платоша. Вони й не почули, як він підійшов.
– Ти про… Ципу? – спитав Вітасик.
– Ну, не знаю… Ципа чи інший якийсь пацан. Тієї останньої ночі я вийшов на верхню палубу. Бачу – від шлюпки за трубу метнулася якась маленька постать. Потім наче з корми плюснуло щось у воду. Я підбіг – на кормі нікого. За кормою вода піниться, а далі темрява, не видно нічого. Може, здалося…
– Це він! – впевнено сказав Вітасик.
– Хтозна… – знизав плечима Платоша і раптом закричав: – Клює! Клює! Тягни! Ну!
Женя схопив вудлище, підсік, і на сонці заблискотіла довга й вузька, як шабля, чехоня.
– Якби й таємницю можна було отак: раз – і на гачку, – усміхнувся Платоша. – Але таємницю, якщо вона справжня, так просто не вловиш. Справжня, пацани, таємниця клює, клює, та не ловиться…
Хлопці не відгукнулися.
Знову закинули вудочки і мовчали, про щось міркуючи. А з вікна каюти "Квітки-Основ'яненка", пришвартованого біля третього причалу, дивився на них, усміхаючись, якийсь хлопець.
Було далеченько, й обличчя не розгледіти…
Агент СД
Розділ І
Сімейна справа Милочки Петриківської
Милочка Петриківська, завжди безтурботна й усміхнена, перша красуня сьомого "Б", в яку по черзі закохувалися всі хлопці класу, раптом перемінилася. У понеділок прийшла до школи заплакана і сумна. На всі розпитування тільки махала рукою і одверталася. За весь день ні разу не усміхнулася. Навіть коли Вова Сорока, намагаючись її розвеселити, став на парті догори ногами.
– Понеділок – важкий день, – заспокоїв Вову Шурик Дармовис.
Але й у вівторок Милочка була заплакана й сумна.
– Мовчить, нічого не каже, – розгублено розводила руками Оксана Фіцелович.
На парті догори дриґом стали вряд Вова Сорока, Шурик Дармовис, Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко.
Але Милочка навіть голови не підвела.
А коли й у середу Милочка прийшла до школи заплакана, сьомий "Б" вже не на жарт стурбувався.
– Що таке? Що сталося? Яке горе?
– Може, хтось помер, у тюрму посадили абощо?
Проте Слава Порохня, що жив з Милочкою в одному будинку, запевняв, що ніякого горя в родині Петриківських нема. Усі живі-здорові, на волі, ніхто не вмер, навіть не захворів. Якби щось таке сталося, було б відомо. Тато Милоччин, Сергій Терентійович Петриківський, був професор, доктор наук, вчений-мікробіолог. Ще й громадський діяч. Часто виступав по радіо, по телебаченню з лекціями про охорону навколишнього середовища, друкував статті з екологічних проблем у газетах і журналах.
Якби з ним щось сталося, справді було б відомо, навіть із газет.
Тоді що ж таке з Милочкою?
Щось особисте? Може, закохалася нещасливо? Ні, це абсолютно виключено! В неї закохувалися. Вона – ніколи.
Що ж таке?
Розгадка наступила тільки в п'ятницю.
Причому сталося це так несподівано, що Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко були просто приголомшені. Бо… Але давайте все по порядку.
У п'ятницю після першого уроку Милочка Петриківська, проходячи повз парту Жені й Вітасика, нишком поклала їм складений учетверо аркушик паперу, і Вітасик роззявив рота, прихлопнув аркушик спітнілою долонею і закам'янів.
Клас уже спорожнів, усі вибігли в коридор, а Вітасик усе ще сидів нерухомо, поклавши на парту руки, як той сфінкс єгипетський.
– Що таке? – пошепки спитав Женя, який не бачив, що поклала на парту Милочка.
– За-записка… по-моєму, – прошепотів Вітасик.
– Ану!
Вітасик тремтячими руками похапцем розгорнув аркушик.
Так, то була записка.
"Ж. і В.!
Мені треба з вами поговорити.
Після школи у сквері біля ведмедів.
Тільки нікому!
Будь ласка!
Гаразд?
М."
Тепер за партою сидів уже не один сфінкс, а два.
Я думаю, що й ви, одержавши таку записку від першої красуні у класі, на якусь мить закам'яніли б.
Наступної миті вони схопилися, вискочили з-за парти й побігли в коридор.
Милочка самотньо стояла біля вікна й дивилася на шкільне подвір'я.
Враз обернулася, побачила хлопців і, почервонівши, насупила брови – стривайте, мовляв, не викажіть мене.
Хлопці спинилися з розгону, перезирнулися, теж почервоніли, потім глянули на Милочку і мовчки разом кивнули: розуміємо, мовляв, не турбуйся, все о'кей, у сквер прийдемо.