Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру і її бездушну бабуню

Страница 5 из 13

Габриэль Гарсиа Маркес

Улісс заховався за циновку. Ерендіра дивилася на нього з пустотливою, навіть ласкавою посмішкою і скинула з циновки брудне простирадло.

— Іди сюди, — сказала вона, — допоможеш мені перемінити простирадло.

Тоді Улісс вийшов і схопив кінець простирадла, що виявилось набагато більшим од циновки, і довелось витратити деякий час, щоб згорнути його. Кінець кінцем Улісс майже зіткнувся з Ерендірою.

— Я так хотів побачити тебе, — раптом сказав він, — усі кажуть, що ти дуже гарна, і це правда.

— Але я скоро помру.

— Моя мама каже, що ті, хто вмирають у пустелі, підуть не на небо, а в море, — сказав Улісс.

Ерендіра відклала брудне простирадло і накрила циновку іншим, чистим та випрасуваним.

— Я не знаю, що таке море, — сказала вона.

— Це як пустеля, тільки з водою, — пояснив Улісс.

— А по ній не можна ходити.

— Мій батько каже, що один чоловік умів ходити по воді, але то було давно.

Ерендірі все це було дуже цікаво, але вона хотіла спати.

— Якщо прийдеш завтра раненько, будеш перший, — мовила вона.

— Удосвіта ми з батьком їдемо, — відповів Улісс.

— А коли повернетесь?

— Хто зна коли, — відповів Улісс. — Ми потрапили сюди випадково, бо заблукали по дорозі до кордону.

Ерендіра замислено подивилась на сплячу бабуню.

— Добре, — сказала вона, — давай гроші.

Улісс віддав. Ерендіра лягла на постіль, але він залишився на місці, в останню мить уся його рішучість зникла. Тільки тепер дівчина помітила, що він тремтить. Їй був знайомий цей страх.

— Вперше? — запитала вона.

Улісс не відповів, але на вустах у нього з'явився безпорадний усміх.

— Не хвилюйся, — сказала вона. — Спочатку завжди так, потім усе це минеться.

Її тон змінився, в ньому з'явились материнські нотки.

— Як тебе звуть?

— Улісс.

— Це ім'я ґрінґо[2], — сказала Ерендіра.

— Ні, мореплавця.

Ерендіра поцілувала його і допомогла роздягнутися.

— Ти наче зроблений із золота, а пахнеш квітами.

— Мабуть, помаранчами, — сказав Улісс.

І вже спокійніше усміхнувся їй, наче своїй змовниці.

— Ми веземо птахів на продаж, — додав він, — але насправді перевозимо контрабандою через кордон помаранчі.

— Помаранчі не контрабанда, — зауважила Ерендіра.

— Ці — контрабанда. Кожна коштує п'ятдесят тисяч песо.

Ерендіра засміялася вперше за багато часу.

— Мені подобається, як серйозно ти вигадуєш.

Дівчина стала щирою і говіркою, немов невинність Улісса вплинула не тільки на її настрій, а й на мовчазний характер. Бабця зовсім близько від них так само говорила уві сні:

— В цей час, на початку березня, тебе принесли. Ти схожа була на ящірку, загорнуту у вату. Амадіс, твій батько, молодий і гарний, так зрадів, що наказав привезти двадцять возів, навантажених квітами, і, співаючи, розкидав їх по вулицях, так що все селище вкрилося квітами.

Вона марила кілька годин дуже голосно і навіть пристрасно. Але Улісс не чув її, бо поки стара говорила, Ерендіра кохала його так по-справжньому, що вони забули про все, і навіть про гроші, і кохалися аж до світанку.

*

Гурт місіонерів, піднявши високо хрести, став пліч-о-пліч посеред пустелі. Вітер-бешкетник, той самий, що приніс нещастя Ерендірі, рвав їхній одяг з волосяниць, куйовдив сплутані бороди і ледве дозволяв триматися на ногах. Позаду них височіла будівля місії, колоніальна споруда з маленькою дзвіницею над міцними побіленими стінами.

Наймолодший місіонер, що командував гуртом, тицьнув указівним пальцем у розколину в глинистій полив'яній землі.

— Через цю межу не пройдете, — крикнув він.

Чотири індіанці-вантажники, що несли стару в паланкіні, збитому із дощок, зупинились, почувши ці слова. Стара почувалася незручно у паланкіні, голова у неї паморочилась від пустельної пилюки та спеки, але попри все вона трималася гордо. Ерендіра йшла пішки. Позаду паланкіна вісім індіанців несли багаж, а за ними на велосипеді їхав фотограф.

— Пустеля нікому не належить, — сказала стара.

— Вона належить Богові, — відповів місіонер, — а ви порушуєте його закони своїм нечестивим подорожуванням.

По вимові стара здогадалась, що місіонер іспанець, і вирішила уникнути зіткнення, бо добре знала непримиренність піренейців.

— Про що ти, сину?

— Ця дівчина неповнолітня.

— Але вона моя онука.

— Тим гірше, — відповів місіонер, — віддай її під наш догляд добром, інакше ми вживемо інших заходів.

Такого стара не чекала.

— Добре, попику, — поступилася вона, злякана. — Але рано чи пізно я тут пройду, от побачиш.

Через три дні після зустрічі з місіонерами, коли бабця та Ерендіра спали в селищі поблизу монастиря, кілька мовчазних, таємничих фігур поповзом, наче розвідники, що готуються до штурму, прослизнули в намет. Шість сильних і молодих послушниць-індіанок у волосяницях, які виблискували в променях місяця, тихенько накрили Ерендіру москітною сіткою, безшумно підняли й понесли її, наче велику тендітну рибу, що потрапила у місячну сіть.

До чого тільки не вдавалася бабця, щоб звільнити онуку з-під опіки місіонерів. І тільки коли всі її засоби від найлегальніших до найнелегальніших вичерпалися, стара звернулася до цивільної влади, яка належала військовому начальнику. Вона знайшла начальника у дворі його власного будинку, він був напіводягнений і стріляв з гвинтівки у єдину темну хмару, що висіла в розпеченому небі. Алькальд намагався влучити у хмару, сподіваючись викликати дощ, стріляв довго й затято, але все було марно; у перервах між пострілами він слухав стару.

— Нічого не можу зробити, — сказав він нарешті, вислухавши її, — святі отці згідно із своїм статутом мають право тримати в себе дівчину до її повноліття або поки вона одружиться.

— А вас для чого ж тут поставлено? — запитала бабця.

— Щоб викликати дощ, — спокійно відповів військовий.

Невдовзі побачивши, що кулі не досягають хмарини, він покинув свої офіційні обов'язки й заходився розмовляти із старою.

— Вам потрібно знайти яку-небудь впливову особу, яка б відповідала за вас. Кого-небудь, хто б поручився за вашу мораль та порядність і поставив свій підпис в офіційному листі. Ви не знайомі з сенатором Онесіо Санчесом?

Сидячи під пекучим сонцем на дуже вузькому для її сідниці стільчику, стара відповіла з урочистою люттю: