Недуга

Страница 41 из 55

Плужник Евгений

Не смакуючи, смоктав Куниця пиво й тільки по павзі довгій відказав докірливо, здалось Іванові Семеновичу:

— Ні, Ваніку... До тебе я не піду. Справи в мене: треба на ранок дещо для завкому підігнати... Це ж тільки ти в нас птах вільний...

Іван Семенович посміхнувся ніяково й мимоволі відвернувся від Куниці: знав, що не витримає його запитливого погляду. Та, відвернувшись, зустрів погляд насмішкуватий — одинокого, опріч них, відвідувача, чоловіка, видимо, життям добре потертого. Сидів за сусіднім столиком, поруч Івана Семеновича, меланхолійно на порожню стопку поглядаючи, а коли обернувся Іван Семенович, підморгнув йому чомусь іронічно, з-під набряклих повік сірі з хитрими вогниками очі показуючи.

— Да, Ваніку,— мимрив Куниця,— птах ти, можна сказати, вільний, а не заздрю на тебе... Ні.

І голосом черствим, мов навмисно хотів, щоб прозвучало суворіше, кинув:

— Все ще плутаєшся? З тією...

— Плутаюся,— відказав мляво Іван Семенович і хотів пояснити, що даремно так судить його Куниця, що він і сам розуміє все безглуздя того, що робить, що це мов недуга якась; та нагадало йому це слово, що все вже давно говорено,— і тільки махнув рукою, нудно ковтаючи тепле ріденьке пиво.

* "Мій спочинок" (фр.).

— "Плутаюся"! — перекривив його з обуренням приятель.— Ех, ти! Калоша...

І, притишивши обурення добрим ковтком, говорив спокійніше:

— Ну, плутаєшся, то й чорт з тобою, зрештою, плутайся! Твоя справа. Та й не це дивує нас усіх і гнівить, а те, що над усе тобі ця плутанина, все для неї забув, все покинув... Я не збагну, просто не збагну,— розвів він руками,— як таки-так — заради баби якоїсь кинути все, відцуратися діла!.. Тьху!.. Ну, я розумію: мусить мати людина й своє якесь особисте життя, але ж так... Щоб отак! Ні! Не розумію...

Мовчав, покусуючи вуса, потім, як істину найвищу, виголосив:

— Мусить людина поєднувати особисте з громадським. Мусить доходити якоїсь гармонії поміж ними.

— Дурниці! — сипким тенорком викрикнув невідомий сусід і щиро й доброзичливо посміхнувся.

— Що? — спантеличився Куниця.

— Дурниця, кажу, ця сама гармонія. Річ неможлива.

І вже перед Куницею, покинувши свого столика, обсмикував кургузий піджачисько свій, мотузкою підперезаний.

— Ви, громадянин мій дорогий, дивуєтесь і, може, обурюєтесь, що от в'язне до вас невідомий суб'єкт: дозвольте сказати одверто — блат... Але ж ви станьте вище — і на костюм без уваги... А що висловився я про гармонію так, то це не через нахабність, а з власного досвіду... Да!

Взяв стільця й, до їхнього столика підсівши, підморгнув:

— Ви от не гнівайтесь, громадяни мої дорогі, а дозвольте мені краще розповісти правдиву історію днів моїх, і побачите тоді, як дійшов я того, що гармонія ця сама не більше, як мрія...

Думав Іван Семенович — відшиє Куниця нахабу, але ж той мовчав, розгублений, а нахаба гукнув через плече дзвінко:

— Гарсон! Доне муа... півдиковинки!

— Ради знайомства,— пояснив він Куниці. І, драними черевиками пристукнувши, вклонився: — Сичов Микола Сергійович... Пройшов огонь і мідяні труби... Був усім; легше сказати, чим не був... Але завсігди я — і хлопець бувши, і коли влада з мене була, і тепер — завсігди до людей придивляюся. І коли б усе вам сказати, то грубі книжки написати можна. А тільки скажу я вам одне, громадяни ви мої дорогі: хоч і які різні всі люди і хоч їх — як піску морського, а можна їх поділити ніби на групи.

Єсть, котрі про себе навіть забувають і завжди в далечінь поглядами. Щоб усім, значить, кращало. Сам, дозвольте сказати, й не обідатиме, аби всі щасливі були. Ну, таким до себе самих, до затишку там або приємности, дозвольте сказати, начхати. Єсть це герої і проводирі. їм і пам'ятники ставлять.

А ще єсть такі, що тільки за себе дбають і всі инші для них — тільки звук. Єсть це егоїсти і несимпатичні. У цих тільки й думок — коли б це пожити всмак і щоб багатство і все... Театри там і ресторани... А що бідність навколо і люди всі браття, так їм навіть без уваги. Цим, звичайно, пам'ятників не ставлять, але в житті вони завжди зверху і щасливі. І їх більшість.

І єсть ще, громадяни мої дорогі, люди, і люди ці самі найнещасливіші, що через вдачу свою хочуть поєднати і те, і те... Щоб, значить, дозвольте сказати, і про нащадків турбуватися, і щоб самому радість життя мати. Ну, і коли боротьба, як от і в нас було, то люди ці то сюди, то туди — ну, і, звичайно, незадоволеність. Для инших працює — своє гине; до свого візьметься — для всіх не встигає.

А поєднати це докупи як слід — важко і навіть не можна. Знаю це на фактах свого життя, коли ось розглядаю оком розуму. Як сам я, значить, хотів поєднати все. І єсть це смутна правда моєї вдачі і всього життьового круго-оберту. Але щоб ви зрозуміли, треба вам знати автобіографію життя мойого.

Сичов, не закусуючи, ковтнув дві стопки й зараз же налив третю, немов боячись, що не дозволять йому цього. Замружився вдоволено й, дивлячись кудись вгору, почав високим сипким тенором:

— Історія моя на початку своєму єсть, дозвольте сказати, сама невиразність. Аж доки революція й став я діяч. Та хоч і який початок, а без нього й кінця бути не може. А по-друге, і зрозуміти все, що зі мною було, не можна, не знавши, як я дійшов до цього. І доведеться розповісти вам усе, як я ріс.

Батько мій був диякон. Инші ховають, що вони з духовних і ніби соромляться по всяких анкетах, а я ні. Що ж, що диякон? Всякому треба на хліб заробляти. Ну, а щодо релігії, так я, дозвольте сказати, приєднуюсь: єсть це опіум для народу і ніби дурман.

Ну, та релігія — це одне і, вибачте, філософія, а отець диякон — це инша річ і мій батько. А диякон він був не стільки через освіту і семінарію, скільки по старості років— з паламарів вислужився. Д обрости був великої, а в житті нещасливий. Диякониця його, мати моя, значить, померши, коли я ще кашку їв, родичів ніяких не було, а в самому дияконові хворість така була — пив. І пив, дозвольте сказати, до несвідомости. І за це гонили його з парафії на парафію, і ніде він невгодний був. Ну, звичайно, озлобився отець диякон проти князів церкви і нарікав. А коли випивши, то був як пророк. "Вертоград,— каже,— занапастили! Фарисеї і любостяжателі!" І йшов під вікна до панотця й поносив: "Содома,— кричить, було,— і Га-морой!" Ну і тексти з Святого письма.