Недуга

Страница 40 из 55

Плужник Евгений

Ця думка все частіше спадала Іванові Семеновичу, а з нею все частіше огортало його бажання лишити все так, як воно є,— якось і далі буде... Однаково сам він щось змінити безсилий, а допомоги чекати — якої? Тут ні рідний, ні близький не допоможе. Та й нема в нього нікого; після розлуки з Наталкою сам він лишився, навіть друзів немає...

З Писаренком він уникав зустрічатись, нащо йому цей автомат з портфелем, в готових формулах якого не могло бути жодного "х"; щодо Куниці, той сам обминав Івана Семеновича. Зустрічаючись на заводі, удавав заклопотаного страшенно, щоб, два-три слова мовивши, геть податися; на помешкання до Івана Семеновича теж не заходив. Спочатку це дратувало і навіть ображало Івана Семеновича: що, справді, зробив він такого, щоб тікати від нього, немов від зачумленого? А потім звик, вважав навіть, що добре так, бо про що, зрештою, говорити йому з Куницею? Йому взагалі говорити нема про що. Повернувшись з Управи, мовчки ходив він по тихих, мов нежилих, кімнатах своїх; мовчав і довгими вечорами ;в Завадської.

— Не розумію, що ти за їден? — скаржився йому Ско-рик.— Мовчиш, як мстивий суфльор... Так і не розберу — дурень ти чи великорозумний?

— Не чіпай його! — оступилась Завадська.— Хай розмовляють ті, кому сказати нічого.

А другого вечора, як проводив її до театру, прихилилася:

— Ви такий мовчазний тепер, Орлику... Все думаєте? Да? Я вас розумію: вам, як і мені, багато передумати треба...

— Ні, я не думаю,— відказав байдужо Іван Семенович.

— Ні? — відняла вона свою руку;— Значить, усе передумали? Значить, все ясно?

— Ум-гу...

Актриса розсердилась.

— Ну, знаєте... Я не хотіла вам цього казати, думала, що самі догадаєтесь, а тепер скажу... Да, скажу! А ви запам'ятайте: мені набридло все це. Розумієте, набридло! Час кінчати. Доки ж триватиме ця безглузда трагікомедія? А? Зрозумійте ж, що все це мені нудне й непотрібне...

— Я знаю,— спокійно погодився Іван Семенович.— Мені теж.

Вона подивилась на нього пильно.

— А коли так, то що ж вас тримає коло мене? Ну, розміркуймо спокійно! Вас, може, збиває те, що я приймаю вас, цікавлюся вами? Так ви ж знаєте специфічний характер цієї цікавости: я на вас перевіряю себе...

— Знаю.

— І не на моє бажання це сталось, але ж, у всякому разі, за вашою згодою. Все це Сквирський...

— Це Сквирський.

— Він непевнивсь мого кохання... Він хотів, щоб я себе випробувала. Він каже: люди часто вважають за кохання звичайнісінький потяг, такий елементарний, що сила й характер його часто зовсім не міняються при переміні об'єктів... Люди часто говорять: "Я вас кохаю" тоді, як треба казати: "Я вас хочу..." Причім дуже часто на місце цього "вас" у другій формулі можна підставляти багатьох... Отже, перш ніж сказати комусь: "Я вас кохаю",— людина мусить добре вивірити ці визначення "вас" і "кохаю"... Це все Сквирський, ви ж знаєте.

— Так, це Сквирський. Я знаю.

— Щоб примусити мене поставитись до цього уважніше, він, як приклад того, що люди часто плутають ці визначення, лишив при мені вас...

— Да.

— Так от, що ж ми тепер маємо? — скинула вона на нього уважний, суворий погляд.— Коли будете щирі, визнаєте, що тепер ви упевнились: не кохаєте мене й кохати не можете.

Він мовчав.

— Значить, у формулі "Я вас кохаю" це "кохаю" в даному разі випадає.

Вони давно вже прийшли до театру й тепер кружляли коло акторського входу, мов ті коханці, що ніяк розлучитись не можуть.

— Значить, на місце цього "кохаю" треба підставити инше...

— Значить...— захрип на ту мить Іван Семенович, тільки тепер, вперше, помітивши, що на оперовім театрі є флюгери — скрипливі іржаві стріли.

Жінка простежила його погляд і нервово знизала плечима.

— Але ж у другій формулі на місце "вас" можна підставляти не тільки співачку Завадську, а й кожну. Отже, cherchez la femme, * товаришу, а мені прошу дати спокій.

Не попрощавшись, ступила кілька кроків від нього, але завагалась.

— Я це не для того, щоб зробити вам боляче, ні... Щоб допомогти вам.

— Я знаю,— посміхнувся він блідо і пішов геть.

Почуття тяжкої незаслуженої образи гнітило Івана Семеновича, не лишило йому ні думок, ні досади чи болю... Ішов, здавалось, замислившись дуже, а насправді ні про віщо не думаючи, і тільки приказував инколи машинально: "От тобі й формула".

— Яка така формула? — немов розбудив його голос Куниці.— Ти, Ваніку, не можеш, щоб без надзвичайного: то все психологія була, а тепер у математику вдарився...

Куниця розсміявся так сухо й коротко, мов розлущив великого порожнього горіха, але ж видався цей сміх Іванові Семеновичу приємним і щирим.

— Куниця! — схопив він товариша за руку.— Куниця... І, мов поскарживсь, щоб радість свою приховати:

— Так давно я тебе не бачив!

— Ну, де ж там... Бачимось,— покрутив Куниця головою у вухастій з кролячого хутра шапці.— А от далі, може, й розстанемось... На якийсь місяць-два... Писаренко — я бачив сьогодні — казав, що нарешті є постанова надати тобі відпустку...

— Ну, от бачиш! От бачиш! — щасливим шепотом заходивсь Іван Семенович, не відпустці, а несподіваній зустрічі з Куницею радіючи.— От ти й розкажеш мені, як і до чого... Що Писаренко? Ти! А я теж багато маю тобі сказати... Дуже багато, дуже...

І мов злякавшися, щоб не покинув його Куниця самого серед безлюдної вулиці заводського передмістя, тримавсь за хлястик його шкуротянки.

Шукайте жінку (фр.).

— Тільки не тут, Кунице, а в затишку... За пивцем, Кунице, ти ж любиш пивце, я знаю...

І вже відчиняв перед ним низькі двері під великою вивіскою: "Mon геро *".

XVIII

Була це маленька, в півпідвалі, харчевня, з тих, де візники проти ночи гріються, а вдень і вранці перешіптуються по кутках якісь непевні людці, скоса й уважно обкидаючи поглядом всякого нового відвідувача; притулок дешевих повій і хвацьких хуліганів, добре відомий в околиці і в міліції.

— Н-да...— покрутив носом Куниця, сідаючи до маленького, на хистких ніжках, столика, вкритого липкою, в жирних візерунках, цератою.

— Нічого...— підбадьорив його Іван Семенович, сам почуваючи, що не говоритиметься їм у цім закуткові, напахченому чадом дешевих страв і горілки.— Погріємося — та й до мене...