— А я до вас,— почав Іван Семенович і замовк, не знаходив слів.
— Да,— погодився Сквирський.— Кажіть.
— З покутою.
Сквирський розплющивсь на мить і знову заплющивсь так швидко, що видалося — підморгнув він Іванові Семеновичу, весело і натякливо.
— А гріх? — запитав він байдуже.
Іван Семенович встав і пройшовсь по кімнаті.
— Бачите, Сквирський, я хотів вас заслати звідси... Справи справами, а й мені особисто потрібно це... Принаймні здається инколи, що потрібно...
Сквирський розплющив спочатку праве, потім ліве, а праве заплющив — наче порівнював зір; далі обидва — і налив собі чарку.
— Розкажіть.
"Якого чорта я тут?" — подумав Іван Семенович, дивлячись у безвиразні, здавалося, риб'ячі якісь очі господаря, і враз вибухнув словами — простими й щирими, наче сповідь. Говорив тихо й врозумливо, немов не про себе оповідав, не крився ні з чим і не соромився; розказав усе, що пережив, про що думав,— і з кожним словом почував, як йому легшає, спокійнішає.
— Все,— скінчив він, як розповів про спокусу свою відрядити Сквирського.
— Все? — задоволено перепитав той і раптом прошелестів тихим і щасливим смішком: — Це добре...
— Що добре? — не второпав Іван Семенович, не потрапляючи налити горілки в чарку.— Що добре, нарешті? — вигукнув він ображено, коли розсміявся Сквирський ще голосніше.
— Все! — урочисто виголосив той, мов тост який, і, підвівшись, підніс високо чарку: — Зрозумійте, що цього я сам хочу!
Він підійшов до Івана Семеновича й мовчки, поклавши йому на плечі руки, дививсь якийсь час на нього, мов упевняючись, чи можна йому все казати.
— Ви мене відрядити хотіли — саме цього я й хочу. Брешу, пробачте: не відрядження хочу, а зовсім звідси виїхати, в инше місце перевестися... Тому й радію, бачу, що допоможете. У мене вже все готово, вже й запрошення на посаду в кишені; треба тільки, щоб ви не тримали, щоб дав завод свою згоду...
Він помовчав, павзою підкреслюючи прохання.
— От як людина людину — не як начальство — прошу я вас: допоможіть мені звідси перевестися. Ви ж знаєте, бувають обставини... Всякі бувають обставини,— несподівано підхихикнув він і, пройшовши до столу, налив собі чарку.
— Допоможете? — підніс він її на рівень очей і пронизливо подививсь на Івана Семеновича.
Блиск, ясний нестерпучо, майнув чи то в очах його, чи то в чарці; гострий такий, що відвернувся Іван Семенович.
— Ну? Допоможете? — вигукнув нетерпляче Сквирський.
"Нащо вам?" — хотів запитати Іван Семенович, та, почуваючи, що важать тепер для нього не причини, а наслідки, відповів:
— Хай. Коли треба вам... Сквирський випив і, сівши, замислився.
— Тепер поговоримо. Тільки щиро,— попередив він Івана Семеновича, що, відійшовши до шаф на книжки, тупо дивився на незрозумілі, чужими мовами, написи на їх корінцях.
— Значить, ви думаєте, що це не кохання? — не акцентуючи запитання, процідив Сквирський і зараз же, не чекаючи відповіди, потвердив: — Звичайно. Щоб покохати жінку, треба полюбити її, як людину. Шукати в жінці людину — це суть кохання; в нім ріжність статей тільки підкреслює одність єства. Але що вам до Завадської як до людини?
Іван Семенович мовчав, та Сквирський і не потребував його реплік; спершись на лікті, говорив зосереджено, мов диктуючи щось важливе стенографістці:
— Отже, це звичайнісінький потяг, елементарна пристрасть, для якої жінка є жінка; це є жага, при якій часто не важить, яка саме жінка, важливо — стать. Це є вияв потреби, що штовхає чоловіка до жінки, незалежно від п індивідуальної сути; це є потреба в загальному — в жінці, персоніфікація якої не обов'язкова й здебільшого цілком випадкова.
Іван Семенович подивився на нього, не розуміючи, нащо той все це говорить.
— Я спрощу,— заспокоїв його інженер.— Підсумую. Кохання — це шукання і вибір; пристрасть — це стихія і випадок. В коханні кожен з нас вибірає когось з-поміж тих, до кого він може палати пристрастю.
Він помовчав, щоб задоволено закінчити: — От ми й поговорили! — хоч Іван Семенович за весь час і слова не мовив.
5 Є. Плужник
129
— А тепер їдемо!
— Та куди? — здивувався Іван Семенович.
— До Завадської.
Так рішучо промовив це Сквирський, що Іван Семенович зразу відчув — сперечатися пізно. Скрутив велику цигарку і пішов одягатися.
їхали мовчки, тільки Сквирський приказував инколи: "Чудово... Побачу..." Коло дверей до Завадської, піднявши вже руку, щоб поздвонити, промовив:
— Хай не дивує вас, що я з вами такий одвертай... По-моєму, так і треба — не ховатись з своїм життям. Менше помилок зробиш.
Завадська увійшла до вітальні млява і непривітна.
— Що тобі? — відразу помітив це Сквирський.
— Пусте, не турбуйтеся. Мігрень.
І здивовано — не розуміючи, чому він знову тут,— подивилась на Івана Семеновича.
— Сідайте.
— Мігрень?— невдоволено проволік Сквирський.— Досадно. А я сподівався на коротеньку, але важливу розмову, обов'язково в присутності товариша Орловця... Передостанній акт нашої драми! Нові mise en scene * — і під завісу!
І, мов забувши за мігрень її, повернувсь до Івана Семеновича:
— Ми говоритимем просто, як люди, що стрілись на вузькій стежці над прірвою... Це наше життя: прірва і вузенька стежка над нею...
Він налив собі чарку горілки і випив.
— Цій жінщ,— показав він на господиню,— здається, що вона кохає мене.
Іван Семенович подививсь на Завадську: вона сиділа, відкинувшись на спинку канапи, і не то біль, не то сміх торгав їй щоки.
— Кажу "здається", бо все це треба ще добре випробувати: може, це й не кохання, а щось багато елементарніше. Адже й у вас,— серйозно вклонився він Іванові Семеновичу,— є все потрібне, щоб здавалось, що ви кохаєте її, навіть дуже...
Він посміхнувся іронічно і підвів голос:
— Отже, кожен з вас мусить добре й уважно себе перевірити. Для цього я від'їжджаю звідси.
— Куди? — не ворухнулась Завадська, тільки обличчя пішло їй сірими плямами.
* Обстановка на сцені (фр.).
— Далеко й назавсігди. Я зникаю, щоб дати тобі змогу підставити на моє місце инших: може, й необов'язково я, Володимир Петрович Сквирський, інженер і п'яниця. Це буває: не суб'єкт збуджує в комусь пристрасть, а незадоволена жага чиясь сама шукає собі об'єкта. Про це нагадуватиме тобі присутність товариша Орловця.