Він хитнув головою.
— Може, переміг би себе, якби лишилась з тобою... Але нащо я силуватиму тебе? Чесний і вільний вибір я визнаю, а не примус чи звичку...
— Ну, прощай,— простягла вона руку і, вже з-за дверей, гукнула:— Адресу я на комоді лишила!
Іван Семенович замкнув двері і довго потім ходив по кімнатах, думаючи про те, яке, в простоті своїй, надзвичайно складне життя.
Другого дня, зустрівши на заводськім дворі Куницю, сказав йому:
— А Наталка пішла...
— Куди? — неуважно спитав Куниця.
— Не знаю... Зовсім пішла... Розійшлися.
— Йо? — підсвиснув Куниця і, не знать нащо, розстіб-нув свою шкуротянку. Потім, пошукавши невідомо що по всіх бокових кишенях, знову старанно застібнувся і згорнув руки.
— Н-да...— подивився він вгору, на високу антену над управським будинком.— Діла... А все ти, Ваніку, все ти... Психологія! Філософія! Накрутив ^— от тепер і розкручуй... Да...
І, ніби виправдуючись, а Івана Семеновича обвинувачуючи:
— Я ж казав: "А може, не треба?" Баба, вона, Ваніку, баба й є... У неї, братіку, своя мірка. Вона знає: чорне — чорне, біле — біле... А ти з експериментами всякими... От і вийшло... А головне, зрозуміти не можу: ще й не грішив, а вже каятися почав...
— Не каятися,— скривився Іван Семенович і почав довго й докладно пояснювати Куниці, як за його планом мало все це кінчитись та як воно справді через Наталку скінчилося; потім — не так товаришеві, як собі — повторював все, що вона казала.
— Здорової — покрутив головою Куниця.— Так здорово, що аж надто... А може, й правда її? Перевір себе, Ваніку? — подивився він несміливо на Івана Семеновича і враз заспішив:— А втім, не раджу нічого, не можу радити... Твоя справа, Ваніку, сам міркуй...
Але ж про що мав міркувати тепер Іван Семенович? Хіба не вирішено все за нього; хіба всі вони, навіть Наталка, не штовхать його на те, супроти чого він ошшався? Хіба не Наталка поставила його перед необхідністю шукати иншу? ВонаІ Тільки що значить шукати для нього, Івана Семеновича? Адже з усіх знає він лише двох; Наталка сама відходить; значить, Завадська?
Що більше самотніми вечорами думав про все це Іван Семенович, то все більше лютився проти співачки. Це все через неї пішло; коли б не вона, точилось би все по-старому, тихо й затишно... Проте що може він закинути їй? Хіба спокушала вона його? Заманювала? Вмовляла? Навпаки, вона й пальцем не кивнула до нього. Він нецікавий їй, непотрібний, байдужий! Взагалі, він не існує для неї! Більше — ніхто не існує для неї, тільки Сквирський! І коли б не цей довгоногий п'яниця, може, й вона була б не така; у всякому разі, не говорила б з Іваном Семеновичем так, як востаннє... Бо й не думала б так, бо й ставилась би до Івана Семеновича инакше.
Раз зародившись, думки про це не кидали Івана Семеновича, аж доки схвилювали одного вечора: чом би й не спробувати йому самому змінити всю ситуацію, чому не спробувати йому усунути інженера Сквирського? Даремно він гнав їх, вони обсідали його все дужче. Починаючись про щось инше, вони непомітно переходили на те саме, запу-тані й невиразні, короткі й яскраві... Без Сквирського він зміг би, певне, взяти від неї те, що можна взяти від всякої жінки, адже більше йому й не треба від неї. А раз так, це повернуло б йому втрачені спокій і рівновагу; у всякому разі, упевнило б, що Завадська, як Завадська, потрібна йому в житті якнайменше, тобто не більше, як всяка инша випадкова жінка. Відкинувши ж її, він, звичайно, повернеться до Наталки...
Щодо інженера Сквирського, то усунути його дуже легко: Іван Семенович міг би відрядити його кудись, коли треба, навіть на довший час... Хай би проїздився!
Простота цього плану збентежила Івана Семеновича — важко було щось закинути. Іван Семенович спробував переконати себе, що це незаконно, але ж інтереси заводу давно вимагали двох важливих відряджень, які далі відсувати не можна: треба, щоб відбулися вони ще до Івана Семеновича відпустки. Звірятин має його заступати, значить, засилати його не можна — мусить прийняти справи, багато дечого спільно обміркувати; отже, й лишається Сквирський — з молодих найсерйозніший. І не Івана Семеновича вина, що все так збіглося... Не будь цієї Завадської, відрядив би Іван Семенович Сквирського? Відрядив би. Так чому ж повинен він тепер думати про те, чи етично. Дурниці!
Іван Семенович розгубився. Знав, що не додумує до кінця, а головне, почував, що, й додумавши, розв'язати сам нічого не зможе: переплутано все, а найбільше — не самого його торкається. Як може він за всіх рішати, та хоч би й за себе самого, коли величин, що входять у задачу, не знає? Справа складна, а він бачить її тільки з одного боку; радитись треба, з иншими спільно обміркувати. А головне — не хапатись, не поспішати; правий інженер Сквирський,— все наше лихо, що на першім-ліпшім спиняємось...
І думка про це привела його до дверей Сквирського.
— Який несподіваний гість! — зустрів його в передпокої Мюфке.— Я кажу, який приємний гість, товаришу Орловець! Скільки літ, як той казав, скільки зим!
Він обтер волохаті ручки об поли заялозеного піджа-чиська свого й кинувся стягати з Івана Семеновича бекешу. Низький, тяг він її вниз, волочачи по підлозі, вражений несподіваною вагою її.
— Добра бекеша,— приказував він,— тепла бекеша! Зразу видно, любить товариш Орловець тепло... А раз любить тепло — затишок, значить, любить... Кубелечко... Але ж і инше любить товариш Орловець — теорії всякі... Любить про життя наше задуматись... От і приходить він до інженера Сквирського!
— Так, приходить,— ствердив Іван Семенович.— Вдома він?
— Вдома, вдома, товаришу Орловець... І при натхненні, цілісінький вечір смокче. Гість,до вас, Володимире Петровичу! — постукав він до Сквирського й, не чекаючи відпо-віди, увіпхнув Івана Семеновича до нього в кімнату.
— Хто там? — підвівся з-за столу Сквирський і не здивувався ніяк, побачивши Івана Семеновича.— Прошу! — присунув він йому крісло й витяг з-за книжок другу чарку.
— Читаєте? — щоб сказати щось, запитався гість, показуючи на розгорнуті книжки на столі.
— Да... Взагалі,— налив Сквирський по чарці.
Випивши, він замруживсь і, здавалося, зовсім забув про гостя.