А вона опустила голову і мовчки пішла з кімнати.
— Ходімте й ми,— запропонував Сквирський Іванові Семеновичу, пропускаючи його в коридор.
Ішли мовчки. Тільки на розі провулка, де треба звертати йому, спитав інженер:
— Зрозуміли?
— Зрозумів,— посміхнувся Іван Семенович і, мов дорогоцінне щось, в обидві руки прийняв вузьку, довгу кисть Сквирського.
XIV
Постукавши, Наталка увійшла, не чекаючи відповіди.
— Ти дуже зайнятий? — затрималась вона на мить коло дверей.
— Н-да... Тобто ні... Не дуже,— промовив Іван Семенович, почуваючи, що однаково тепер, зайнятий він чи ні...— Допишу зараз...
Заклавши руки на спину, стала Наталка в кутку під грубою, сірим силуетом у тіні вимальовуючись. Від зеленавого світла лямпи видавалось її обличчя неприродно блідим, з темними западинами круг очей, а самі очі світилися тьмяно, инколи — як повертала голову — гостро поблискуючи. Пильний її погляд не давав Іванові Семеновичу писати: здавалось, обвивав він руки йому невидимою, але міцною й важкою сіткою.
— От і скінчив,— заховав він руки на коліна, хоч і не дописав до крапки.
Наталка мовчала.
"Може, це вона так тільки... повечерничати?.."— подумав Іван Семенович. Але не ставала від цього мовчанка легшою: однаково, треба було покласти їй край, заговоривши.
— Ти що, Наталю? Справа яка, чи так просто?
— Поговорити,— відказала стомлено.— Все нервувало тебе, що мовчу, тепер поговоримо. Час надійшов... Чи, може, не хочеш?
Хотів сказати Іван Семенович, що не треба цього: не через те, що не хоче тепер, а зовсім не треба, ніколи, бо й говорити нема про що — кінчилось... Та й кінчилось так дивно і несподівано, мов прокинувсь після важкого і неприємного сну, де, як звичайно буває в снах, усе перекручене фантасма-горійно, під подобою одного инше розуміти треба... Хотів, але не сказав, бо що з того, що скінчилось для нього,— для Наталки ніщо не кінчалось, для неї, може, лиш почалося...
— Ну що ж, поговоримо,— скосив він на жінку здивований погляд,— бачив, що нервує вона, незвично нітиться, під великою кулячись шаллю. Не міг пригадати Іван Семенович, щоб бачив її такою; навпаки, пам'ятає її завсігди спокійною й витриманою, врівноваженою й холодною... "Значить, важливе щось",— подумав спокійно, і що більше впевнявсь, що нервує Наталка, то все спокійніший ставав і розважливіший.
— Ти не хвилюйся...— порадив, коли, закусивши губу, почала ходити з кутка в куток; і додав несподівано для самого себе:— Наталю...
Хотілось йому сказати їй щось таке — ласкаве і товариське — що дало б їй відчути близькість його, зрозуміти його силу й незрадність, бо видалась вона безпорадною і маленькою, стомленою так, що його, чоловічої, руки потребувала. Це сповнило його призабутою радістю — значить, справді близький він їй і потрібний, коли все так переживає; значить, не помилився він, коли в хвилину слабости волів на плече ЇЇ спертись... Значить, друзі вони... Більше — подружжя.
— Я передумала все, Іване,— раптом затрималась вона проти нього, але ж не спинилась і через плече, з кутка вже, докинула:— І тепер ясно мені: ми мусимо розійтися.
Не дочув, здавалось, Іван Семенович — все посміхався ласкаво, але вже тільки губами, немов забув їх стулити, а верх обличчя весь споважнів, зеленавою — через лямпу — блідістю відливаючи.
— Як ти сказала? — мов підглухий, прихилив він вухо.
— Мусимо розійтися.
І ніби з цим словом спав їй тягар з рамен — випросталась і зітхнула з полегкістю; але ж не дивилась на Івана Семеновича, одійшла до вікна і, нігтем об шкло поскрипуючи, підкреслювала цим тишу, що за спиною їй запала.
А коли обернулася,— тіпався правий куточок вуст у Івана Семеновича, в криву гримасу переходив усміх.
— Нащо це ти? — з чудним, як у старого грамофона, прихрипом вигукнув він.— Нащо, Наталко?
І вже спинитись не міг — все, що за довгої мовчанки був передумав, рвалося на язик, шукало вислову. Кидав безладно слова, обривав несподівано речення і знов поспішав говорити; здавалось, боявся, що, замовчавши раз, вдруге заговорити не зможе. Зло й ущипливо докоряв, що зрозуміла його по-міщанськи, ні, зовсім зрозуміти не захотіла; то благав щиро не поспішати — адже не обговорили вони всього, не обміркували вдвох,— а як же сама, його не почувши, може вона все це рішати; то запевняв, що все кінчено, що йому навіть смішно згадати...
Що далі казав, то хвилювався все більше, а що більше він хвилювався, то все спокійнішою ставала вона. Це дратувало чоловіка.
— З ревнощів? — поставив питання руба, несвідомо прагнучи принизити її, щоб хоч так свою силу відчути.
— Ні.
— Ні? — розгубився він перед складністю того, що в коротенькій цій відповіді ховалось, і, бажаючи спростити це й узвичайнити, кинув:— Брешеш! Уходиш, бо простити не можеш...
— Мені нічого прощати тобі, бо ти невинний супроти мене. Ну, кажи, в чому провина твоя, якої я простити не можу? Кажи! — посміхнулась вона очима.— Ні, Іване, не те. Зовсім не те...
Він мовчав. Справді, де гріх його супроти цієї жінки? Його немає і не було. Він не скривдив її, він не зрадив її, він не образив... Тоді що ж? Що штовхає її від нього?
— Докоряєш, що не зрозуміла тебе... Так от спробуй мене зрозуміти, то й побачиш...
Вона сіла при столі проти нього і, тупим кінцем олівця візерунки розводячи, говорила:
— Спробуй зрозуміти мене, Іване... По-хорошому зрозуміти. Як товариша... Як людину. А головне — вір найменшому слову моєму: тільки правду казатиму, не криючись, не вигадуючи; так щиро, як, може, ніколи з тобою не говорила; так правдиво, як важко жінці з чоловіком заговорити...
— Ти от думаєш, що з ревнощів я... Ні, я не ревную, Іване. Вір мені в цьому, як я кожному слову твому про ту співачку. Та й як же я ревнувала б тебе — хіба не дав ти мені найбільшого доказу своєї вірности, допомоги в мене шукавши? Да, ти думав тоді тільки про себе, тобі байдуже було, що, може, болітиме мені від цього; більше — занятий собою, ти зовсім про мене не думав... Але ж це й упевняло мене, що ти справді від мене не відірвався, бо тільки до близьких так егоїстично ставляться...
— А ти брехні хотіла б? — несміливо посміхнувся Іван Семенович.
— Ні, ти знаєш. Але я хочу підкреслити й природу твоєї щирости, чесности супроти мене... Це для тебе вони були потрібні, розумієш — для тебе; а чи потрібні вони для мене, ти навіть не ставив цього питання, бо ти й взагалі не думав про мене. Ти не думав навіть про те, як я до всього цього поставлюсь, бо ти й не припускав, що я можу поставитись не так, як тобі треба... Ти бачив у мені тільки дружину, забуваючи про мене — людину... Це й заспокоювало мене як жінку.