— Неточний вислів, вельмишановний. Не про мене — з якої речи? — а про себе. Про себе, директоре. В зв'язку з відпусткою.
— Да. Я боявся, що ви захворіли.
— Я? Захворів? — щиро здивувався Звірятин.— Та я, вельмишановний, за все життя тільки п'ять разів хворів: вперше, як зуби різались, ще малим, а чотири рази — дипломатично, при перемінах влади— Ні, я здоровий,— задоволено пихнув він цигарою.—
Розумієте, зовсім здоровий. Всяко. Sana mens in sano corpore,— підморгнув недоречно. І тихше, мов таємницю якусь випитуючи:
— Ну, а ваші нервочки як? Теплих країв вимагають?
— Як? — не зрозумів Іван Семенович.
— А так,— зажурено проспівав стиха:
В теплый край, за сине море Улетают до весны...
— На курортик... тікаєте?
Різнуло це слово вухо Івана Семеновича, але ж відповів спокійно і навіть здивовано трохи, сам на спокій і здивування ці дивуючись:
— На курорт? Та з якої речи!"
Спантеличивсь тоді Звірятин, навіть попелом з цигари світло-сірий костюм припудрив:
— Не розумію,— якось по-пташиному, одним оком, видививсь він на Івана Семеновича.— Та хіба ж ви не їдете звідси на час відпустки?
— Ні, я тут залишуся,— немов щось давно вирішене, виголосив Іван Семенович, не розуміючи, чому спало йому таке казати.
"А втім, хіба це не краще, що можна тепер зробити?",— подумав він і, не раз думкою до цього вертаючись, упевнявся все більше, що рішення цілком правильне та й не таке вже для нього самого несподіване: не відчував він ніколи справжньої потреби кудись звідси тікати, як каже Звірятин,— це все Куниця його збивав...
Та й чого мав би він кудись їхати? Лікуватися він і тут зможе, адже й тут чимало всяких спеціяльних лікарень, а тікати — яка це безглузда витівка! Тільки наполохавшись, до діла нічого не розваживши, міг він серйозно про це думати... А тепер, стільки передумавши, такою рішучістю озброївшись,— тепер він може спокійно тут лишатися: ніщо йому не загрожує та й не загрожувало. Взагалі все це страшенно перебільшено і перекривлено — всю цю історію з За-вадською. Спокійній, із здоровими нервами людині все це видалось би без краю смішним — стільки накрутити надзвичайних трагедій там, де все просто, природно і, зрештою, нічого не варто... Подумаєш, .подія яка — вабила його якийсь тиждень до себе вродлива і мало знайома жінка! Ну що ж тут такого, справді, ради чого б так нервуватися і инших нервувати? Пусте. Дурниця. Було — й нема. Бо може він спокійно про все це думати, як про давноминуле, зовсім закінчене... Лишається тільки останню крапку поставити: піти до цієї самої співачки, розповісти їй все і добре попосміятись...
На вечір це стало рішенням: йому конче треба піти до Завадської,— не можна ж навіть не показатися після того безглуздого вибрику... Прийде, спробує все це якось їй пояснити, попросить пробачити — і кінець. Звичайно, неприємно тепер навертатися їй на очі, але ж і не завітати не годиться: казна-що думатимуть про нього і вона, і цей Сквирський...
А що важко йому йти до неї, це навіть добре, бо ще більше відштовхне це його від неї. Єдине, чого не може чоловік жінці простити,— це почуття сорому перед нею...
Відчинила йому не покоївка, а літній вже, огрядний, з розкішною сивою бородою чоловік; скидався він, не міг пригадати Іван Семенович, на якого саме письменника.
— Ви до мене? — невдоволено, тоном людини, від цікавої книжки відірваної, спитав він Івана Семеновича.
— Ні,— розгубився той.— Я до Завадської.
— Так чого ж ви дзвоните так? — розсердився трохи бородань.— До Ірини Едуардівни — двічі. На дверях написано...
І швиденько пішов з передпокою.
Не знав, що робити, Іван Семенович: чи, відчинивши на сходи двері, подзвонити як слід — вийде тоді до передпокою дівчина в чорному, покоївка; чи, пройшовши вперед коридором— знайомим, постукати до Завадської в двері...
"Та її, мабуть, і вдома немає,— в опері..."— подумав він, помітивши, що немає пальта на вішалці, і, не роздягаючись пішов уперед.
"Ні, вдома",— почув він у коридорі жваву чиюсь розмову за дверима вітальні Завадської: здавалося, сперечались там двоє — захлинаючись словами, бринів обуренням і близькими сльозами теплий жіночий голос, а йому відповідав, коротко й сухо, скупий і насмішкуватий — чоловічий.
"Сквирський",— хитнуло назад Івана Семеновича, але ж у мить ту піднісся жіночий голос до розпачу.
— Пожалій же мене! Та пожалій же! — проплив з-за дверей низький контральтовий вигук.
Іван Семенович рвонувсь наперед, усією вагою тіла розчиняючи двері.
Говорила Завадська гірко,— лежала вона ниць на канапі, безсило звісивши руки.
— Бачиш, до чого дійшла — жалости в тебе благаю... Сквирський промовчав. Глибоко в кишені пальта руки
засунувши, стояв він серед кімнати, до дверей спиною, спокійно й уважно роздивляючись на простерту перед ним жінку.
— Мовчиш? — звела на нього гарячі очі.
— Мовчу,— погодився Сквирський і відійшов до столика, де карафка вилискувала.
— Ну, так я говоритиму! — кинула люто.
— Говори,— налив чарку горілки.
Дихала важко, ніздрями, тонко окресленими, здрігаючи:
— Чого ти хочеш від мене, Володимире? Мало тобі муки моєї? Доказів тобі мало?
— Не мені,— прорипів нудно Сквирський.— Тобі. Я вже багато разів казав це...
Не міг зрозуміти Іван Семенович — гнівом чи пристрастю спалахнув голос жінці:
— Мені, Володимире? Мені? Ой, ні! Мені все ясно... Так, ясно! — млосно заломила руки.— Тільки ти, Володимире! Тільки ти!
І враз, випроставшись, як виклик, вигукнула:
— А не ти — так однаково! З кожним житиму! З пер-шим-лішіїим! От з ним! — гордим кидком підняла вона голову, зневажливо в бік Івана Семеновича плечем повівши.
— З ним? — обернувся здивовано Сквирський, та, пізнавши Івана Семеновича, прояснів — здавалось, спала йому ідея багатюща:
— З ним? — замисливсь він на хвилину, немов складну задачу розв'язуючи.— Попробуй.
Тоді підійшла до нього Завадська й, руки йому на плече поклавши, очі в очі дивилася, мов хотіла побачити, що там за ними, в глибину його зазирнути.
— Ти це серйозно? — ледве ворухнула вустами.
— Попробуй,— проволік той замислено.— От поживи з иншими, може, й не тягтиме тоді до мене... А? — звів він на неї цікавий погляд.