Зачувши кроки, инші пацієнти кинули шелестіти розмовою й уважно оглядали новоприбулих. Немов переконавшись, що люди це певні і їм довіряти можна, сивий з довгою бородою дід у старім сурдуті військового крою підтягнувся на милиці до Івана Семеновича й, підморгнувши, спитав:
— До професора?
— Так...— спантеличився Іван Семенович, не зразу здогадавшись, що це тік нервовий торгає старому запалі щоки.
— А дозвольте потурбувати вас — вперше чи вже й раніше бували?
— Ні, вперше.
— Кажуть, чудеса робить,— прикинула сухорлява пані в старомодному капелюсі з чорною вуалькою.
— Коли б то,— грайливо підморгнув старий.— Бо — дозвольте вам доложити — в броми та в обтирання я не вірю-с. В наш час, коли кожному стільки доводиться переживати — водичкою-с нервів не вилікуєш... Ні. Тут потрібні инші ліки... Инші! — постукав він милицею об підлогу.
— Бо тепер не тільки я, ви, п'ятий, двадцятий хворий, тепер все життя хворе! Да-с. Не ми нервові — життя-с нервове... Його й лікувати треба.
— Ну, це ви лишіть,— виступив Куниця з-за акваріума.— Бач, куди загнули... Душок від вас...
— Який душок-с? — зчервонів старий.
— А такий... Старорежимний... Ач який — життя йому теперішнє не подобається!.. Лікувати йому треба...
— А по-вашому, ні? — застрибав старий на милиці.— По-вашому, життя тепер нормальне-с? Та ви не наступайте на мене, не наступайте! Я не боюсь. Бо я не про політику-с, не про економіку-с... Я про звичайне життя, про особисте життя, про обивательське... Да-с... А воно не тільки ненормальне — воно жахливе! Жахливе! Ви подивіться навкруги... По всіх цих так званих родинах... Жах, жах-с, дозвольте запевнити вас... Все шкереберть, все догори ногами... Ніхто не тямить, чого він хоче, ніхто не зважає на инших... Сходяться, розходяться... гризуться... Наскакують одне на одне, рвуть одне в одного... Кожен хоче загарбати все, але насправді ніхто й нічого не хоче... Люди не шанують себе, не цінують свого життя... Тьху... тьху... тьху...— застукав він милицею до професорського кабінету й зник за широкими дверима до нього.
— Ну, знаєш,— заспокоюючись, зітхнув Куниця,— з такими й сам захворієш... Та й щастить нам сьогодні: то твій рецензент, то цей старий дурень... І всі на життя скаржаться. Воно й не дивно: від громадського їх відштовхнуло, от і киснуть...
Іван Семенович не відповів. Він похнюпивсь перед акваріумом і неуважно стежив, як плавали в каламутній, рудій воді невеличкі червоні рибки. Вони то спинялися нерухомо над самісіньким дном своєї шкляної в'язниці, широко — немов гнітило їх щось — роззявляючи свої ротики, то, ліниво поводячи хвостами, пливли попід стінками, дивлячись перед себе байдужими, невидющими очима.
"Отак і ми",— хотів сказати Іван Семенович і весь похолов, не здумавши, а якось відчувши всі висновки з цієї коротенької думки.
— Від лікаря ми зайдемо до Писаренка,— безапеляційно, мов і не припускаючи, що може Іван Семенович заперечити, сказав Куниця. І тільки по павзі Додав: — Друг він тобі, Ваніку... Можна сказати, як брат... Він же і про відпустку тобі подбає...
Іван Семенович хотів був рішуче відмовитись заходити до Писаренка, та, згадавши за відпустку, промовчав... Дивлячись крізь шкло в безвиразні круглі очі облізлої рибки, уявив себе на березі коло синіх лінивих хвиль... І ніби відринуло море, а на березі лишилася золота рибка. І питає вона: "А чого ти, товаришу Орловець, від життя хочеш? Кажи — усе на твоє буде..." Та Іван Семенович сам не знає... А коли не знає, то як же може він сам, свідомо, будувати своє життя? Отже, й лишається йому брати те, що само дається... Та й хіба тільки він такий... Всі однакові. От хоч і Куниця цей... Дарма що пирхкає на всіх, колупни його — такий, як і инші...
— Ваша черга,— подивилась покоївка на квиток Івана Семеновича й розчинила перед ним двері до професорського кабінету.
Через те, що уявляв Іван Семенович професора старим-старим, з пухкою ласкавою бородою, дідом, а назустріч йому підвівся з-за столу сухий, мов циркуль, голений і молодий — відразу почув до нього якусь ніби ворожість і, не вклонившись, сів боком віддалік столу.
Але ж голосом приємним, рівним, мов густий осінній дощ, казав професор, що він неодмінно чекав сьогодні Івана Семеновича, що з ним умовлявся про нього товариш Писаренко, що негаразд отак запускати свої нерви, адже нерви — це все; і що далі низав він спокійні і такі звичайні слова, то все приємнішим ставав він Іванові Семеновичу. І коли почав розпитувати його про все і докладно, над кожною дрібницею зупиняючись, відповідав охоче й широ. Потім стояв голий серед кімнати, а професор мацав його ніжними й теплими пальцями, водив по шкірі то чимсь гострим, то чимсь холодним — і дивувався, здригаючись і тіпаючись, чому й справді не почав він давно лікування...
— Ну-с,— сказав професор, кінчивши огляд і знову сідаючи до столу,— страшного у вас, звичайно, нічого. Перевтома і неврастенія... Але ж звернути увагу на себе треба... Треба й полікуватися трохи, й відпочити добре... Подорожувати... Взагалі перемінити життя...
— А ви гадаєте, що людина може перемінити життя? — виступив на зелене світло лямпи напіводягнений Іван Семенович.
— Принаймні на деякий час,— не зрозумів його професор і почав докладно пояснювати йому, як мусить він жити й поводитись надалі. Насамкінець дав йому купу рецептів і посвідку про те, що потребує негайного відпочинку, і сам провів до дверей.
Аж на сходах спитав Куниця, що ж сказав лікар Іванові Семеновичу, і коли відрубав той коротко: "неврастенія" — мовчав з квартал, а далі почав чомусь доводити, що він, Куниця, так і думав, але ж хай Іван Семенович не турбується: все це не таке страшне й складне, як здається... Зрештою, тисячі людей тепер хворіють на цю саму неврастенію — і нічого. Та й чи хвороба це, він, їй-богу, не певен... Просто перевтомиться людина, та й уже. Ну, звичайно, нерви тоді трохи вразливіші. От і Ванік, бач який нервовий останніми часами став... Сьогодні з цими розмовами про якесь особисте життя розхвилювався... Може, й на Куницю розсердився? А даремно. їй-богу, даремно. Бо ж він нічого такого проти Ваніка не сказав... А, звичайно, йому трохи досадно, що носиться Ванік з цим самим — чорт його батька зна яким — особистим життям!.. Подумаєш — трагедія яка! Воно, може, й справді не клеїться тепер у більшості, некрасиве, нецікаве, чи що... Але ж — наплюй. Не такий тепер час, щоб слини розводити, да. Хай це вже иипгі, прийдешні покоління дбають за це, а їхньому стільки роботи випало, що ого! А головне — не розуміє він, як це може Ванік з усього життя відокремлювати якусь часточку — оце саме особисте... Для Куниці воно все неподільне, він навіть не може уявити якихось гранів у нім...