— Мюфке! — мимоволі вигукнув Іван Семенович. Чоловічок крутнувся й, радісно потираючи ручки, підбіг до їхнього столика.
— Яка несподівана зустріч! Який приємний випадок! — запищав він, припадаючи до плеча Іванові Семеновичу.— Ах, який приємний випадок, товаришу Кунице!
І вже сівши коло їх столика, виливав своє п'яне зворушення короткими вигуками, усмішками й підморгуванням.
— Що ж ви там сіли, Ля-Бемоль! — гукнула від буфета грудаста жінка.— Ідіть, розплатіться!
— Я потім, Аделіночко! Я потім. Ви ж бачите, що я зустрів своїх найкращих приятелів.
Жінка промимрила щось собі під ніс і пропливла назад у кімнату.
— У... сволоч! — хитнув їй услід головою Мюфке, рясно посипаючи комір свого пальта білою лупою з патлів.
— Ех, друзі мої, як вони всі мені остогидли,— провадив розпачливо.— Всі ці співачки, диригенти, партитури... У-у...— стис він дрібні свої кулачки.— Ну, який з мене музичний критик, я вас питаю? Та я, може, розуміюсь на музиці не більш, як оця пляшка... Та, може, найкращий для мене музика — оцей гололобий дід. А от мушу... Мушу морочити себе й инших... Мушу, щоб жити, розумієте,— щоб жити, чорт би його забрав, те життя!
Він налив пива в Куницин кухоль і випив.
— Не дивуйте,— сказав до нього.— Инколи припече так, що й до чужих заговориш... А ми ж з товаришем Орловцем не вперше бачимось... Пам'ятаєте нашу нічну розмову з інженером Сквирським? — повернувся він до Івана Семеновича й зайшовся дрібним сміхом, клацаючи зубами об вінця кухля.
— Хіба це було так смішно? — насупивсь Іван Семенович, уникаючи здивованого погляду Куниці.
— Авжеж, дорогий товаришу, авжеж... Ах, який це дивак — інженер Сквирський, ах, який це дивак! О, яка блискуча його теорія, яка надзвичайна мудрість! Кожна людина,— карикатурно наслідував він інженера,— мусить свідомо будувати своє особисте життя! Будувати! Хе-хе-хе... День по дню добирати...
— Та що ж тут смішного! — визвіривсь Іван Семенович і додав тихше: — Так ви не погоджуєтесь, що треба самому будувати своє життя, а не йти в нього на поводі?
— Погоджуюсь, дорогий товаришу Орловець! Хіба можна з цим не погодитись? Звичайно, мусить людина будувати сама своє життя. Мусить! Але ж чи може? — вп'явся він очима в Куницю.— Чи може, я вас питаю, товаришу Кунице!
— А ну вас к чорту! — кинув той в скривлене обличчя рецензентове.— Терпіть не можу такого! Само не спроможне так-сяк у житті влаштуватися, бо безвольне, нікчемне, сопляк якийсь, вибачайте, а тоді й робить з цього мало не вселюдську трагедію!
— Ах, так, дорогий товаришу Кунице? Та-ак? — зарипів стільцем рецензент і підвівся, блідий, і в гніві на скривджену дитину скидаючись.— Так ви думаєте, що, як будуєте ви всякі літаки та Дніпрельстани, так ви вже все можете? Да? Так чого ж тоді в особистому житті кожного у вас гниль, гидота, пліснява? А? Ну, кажіть, кажіть! — наступав він на нього.
— Тьху...— замість відповісти, сплюнув Куниця.— Не верещіть!
Мюфке враз заспокоївсь і, сівши, затарабанив пальцями по столі. А помовчавши, иншим вже тоном, мов скаржачись, казав:
— Будувати життя! Ех, Мюфке, Мюфке, пізно тобі будувати життя... Та людині завсігди пізно будувати його... Бо поки дійде вона свідомости цієї — життя прожито.— Він посміхнувся ласкаво й якось по-дитячи.— Я вам розповім одну коротеньку історійку. Так би мовити, ілюстрацію до науки інженера Сквирського...
— Був у нас у містечку — давно це, ще до війни, діялося — такий собі Кацельман... Ну Кацельман, як Кацель-ман, жив собі, як і всі жили... То продасть щось, то купить, а то й просто не ївши тиждень якийсь посидить... І була в Кацельмана ідея... Така, як в інженера Сквирського приблизно... "Через що здебільшого люди нещасні? — питає було.— Дивишся, б'ється, б'ється чоловік, і за те візьметься, і за те вхопиться — і все не щастить йому, все не йдеться, все йому з рук валиться?" — "А саме через те,— відповідає,— що за все береться, не одного тримається. А коли б вибрав щось для себе найпідхідніше та й став би на однім — куди-и!" Ну-с, помер старий Кацельман — і лишив сина і тисячу карбованців спадщини. А тут саме млина місцевий поміщик наймає. Раять люди молодого Кацельмана: "Бери в оренду млин. Кому ж, як не тобі це робити: маєш тисячу — матимеш десять".— "Ні, каже, не можу. Батько мій навчив мене, що мусить людина братися тільки до того, що їй найпідхідніше... А я ще не знаю, чи підходить мені млин тримати... Мушу роздивитися..." І живе він на готівочку місяць, живе другий, все роздивляється та розпитує, чи підходяща ця справа для нього — млин. Раять йому ліс рубати — так само: "Мушу себе перевірити, чи лежить моє серце й вдача до цього діла". Лучається земля продажня — він тієї ж... І так усе роздивлявсь та примірювавсь, аж доки розтала йому та батьківська тисяча... Крутивсь, крутивсь — та й пішов за прикажчика на той самий млин, де міг господарем бути. І вже згодом казав людям: "Роздивився тепер, так бачу — саме коло млина мені ходити. Та ба — чортма тепер сили оренду підняти..." Отак будував своє життя Кацельманів синок...
— Бо дурень був,— ствердив Куниця, витягаючи гроші.— Вставай, Ваніку, час нам іти — певне, вже черга твоя недалечко.
— Це ж де? — здивувався рецензент.
— До лікаря треба йому,— відказав знехотя Куниця.
— До лікаря? Діло хороше,— похвалив чомусь Мюфке і додав ледве чутно: — Всім би нам до лікаря не завадило...
VIII
Прийом у професора кінчався.
У великій, скупо вмебльованій чекальні засиджували чергу троє лише пацієнтів, коли прийшов Куниця з Іваном Семеновичем.
— Якраз вчасно,— сполохнув тишу Куниця й, проскрипівши через усю залю зсохлим паркетом, сів коло неодмінної прикраси всякої лікарської вітальні — великого шкляного акваріума.
Скрип паркету нагадав Іванові Семеновичу, що він і досі нічого не зробив, щоб не рипіли його черевики; це вразило його і занепокоїло. "Дивно,— подумав він, широко, мов журавель, ступаючи слідом за Куницею,— дивно, що раніш я ніколи не звертав увагу на такі дрібниці..." І зараз же пригадав, що почав помічати це з того вечора, коли вперше побачив Завадську...
"А все нерви",— зрадів він висновкові, що от уже кілька день заспокоює його всякий раз, як докотяться його думки до дражливої увертюри "Кармен"...