Проте у вересні 1944 року, після визволення Франції, становище пані Ніл ускладнилося. Як виявилося, "в період німецької окупації вона підтримувала в Парижі та на Лазуровому березі тісні стосунки з Етьєном-Полем Леандріні, 16 травня 1916 року народження, останнє відоме поліції місце проживання: Париж, XVI округа, проспект Фош, 53, засуджений заочно 21 червня 1948 року за співробітництво з окупантами до двадцяти років примусових робіт із повною конфіскацією майна, а також позбавленням французького громадянства та забороною проживати у Франції протягом двадцяти років".
Посольство повідомляло, що віллу "Шато-Азюр" конфісковано у вересні 1944 року "внаслідок розслідування діяльності Етьєна-Поля Леандріні, з яким пані Ніл перебувала в тісних стосунках". Конфіскували віллу американські війська. У червні 1948 року було досягнуто угоди, згідно якої пан Вірджіл Ніл, директор фірми "Токалон", передав віллу "Шато-Азюр" посольству США у Франції".
Зазначалося також, що "пан і пані Ніли не мали дітей". Конде-Джонс підкреслив цей рядок зеленим чорнилом і дописав на берегах: "Одне з двох: або ваші знайомі — просто привиди, або в них є еліксир молодості, виготовлений у лабораторіях фірми "Токалон". Сподіваюся, ви цю таємницю розгадаєте. Бажаю успіху!"
І все ж це був не сон. Його справді звали Вірджіл Ніл. Я навіть зберіг візитну картку, яку він дав мені під час нашої першої зустрічі, написавши на ній номер телефону вілли. І я щоразу діставав картку з кишені перед тим, як набрати його номер у телефонній будці на бульварі Гамбетта. На картці тільки стоїть (я ще раз перевірив це сьогодні ввечері): "Пан і пані Ніл". Адреси там нема.
Єдине свідчення нашого знайомства з Нілами (якщо вони звалися справді так і якщо повірити у привиди чи в еліксир молодості, про який казав Конде-Джонс) і єдиний доказ на користь того, що то був усе ж таки не сон,_ це їхня візитна картка та знімок нас чотирьох — Сільвія, я та Ніли, — зроблений на Англійській набережній одним із вуличних фотографів, що підстерігають там туристів.
Я ще й досі бачу того фотографа щоразу, коли проходжу повз "Середземноморський палац",— він чергує там завжди, фотограф вітається зі мною, але апарата на мене не націлює — мабуть, відчуває, що я вже не турист і з натовпу не виділяюся. З цим містом я вже злився.
Того дня ні Сільвія, ні Ніли навіть не побачили, як він нас сфотографував, і я непомітно взяв у нього рекламний проспект з адресою. Через три дні я, нічого не кажучи Сільвії, зайшов до його ательє на вулиці Франції. Я завжди зберігаю такі фотокартки — ці свідчення існують довше, ніж тривали скороминущі хвилини прогулянок у сонячному надвечір'ї, коли ми були щасливі... Ні, ніколи не слід відвертатися від цих вартових часу з фотоапаратом на шиї: вони чатують на мить, щоб назавжди спинити в ній нас. Я знаю, про що кажу: Фотограф... Адже я теж був фотографом...
Я хотів занотувати всі подробиці нашого спілкування з Нілами так, ніби складаю донесення для поліції або письмово відповідаю на запитання слідчого, який не тільки допомагає мені розгадати цю таємницю, а й ставиться до мене доброзичливо, навіть по-батьківському...
Я мав зателефонувати тому Вірджілові Нілу протягом тижня. Це було якраз після нашої зустрічі з Вількуром. І Ніла "втішило", як він висловився, те, що ми таки нагадали про себе. Вони з дружиною, мовляв, згаяли десять днів на "непередбачену ділову поїздку", але тепер будуть "раді" пообідати з нами, якщо це нас влаштовує, другого дня. І Ніл дав мені адресу ресторану, де ми й зустрілись о пів на першу.
Італійський ресторан з фасадом гранатового кольору стояв на вулиці Поншетт біля підніжжя Замкової гори. Ми з Сільвією прийшли перші. Нас [24] посадили за столик на чотирьох, замовлений Нілом. Крім нас, у залі не було жодного відвідувача. Кришталеві люстри, білі гладенькі скатертини, на стінах-картини у стилі Гварді [Гварді Франечко (1712-1793) — італійський художник, представник венеціанської школи], на вікнах візерунчасті грати... Монументальний камін, у глибині якого ліплений герб із квітками лілеї... З невидимих гучномовців лунали мелодії відомих пісень у виконанні симфонічного орестру...
Думаю, Сільвія поділяла мій острах. Адже ми нічого не знали про людей, що запросили нас на обід. Чому Ніл так хотів зустрітися з нами? Чи варто списувати це на рахунок тієї притаманної декотрим американцям невимушеності, з якою вони, ледве познайомившись, уже звертаються до вас на ім'я і показують фотокартки своїх дітей?
Вони підійшли й вибачилися за спізнення. Ніл був не такий, яким ми запам'ятали його від попередньої зустрічі: вже не було того майже непомітного вагання, на плечах — твідова куртка дуже вільного крою, обличчя добре виголене, мова — без жодної похибки, від англійської вимови не лишилося й сліду. Саме ота легкість у мові, якщо мені не зраджує пам'ять, було перше, що викликало в мене підозру. Як для американця, вона здалася мені неприродною. В окремих словах, у побудові певних фраз я ловив суміш паризької вимови й південного діалекту, і складалося враження, що ці особливості вже тривалий час старанно приховуються. Його дружина розмовляла набагато менше від нього, і з її обличчя не сходив той задумливий, наче непритомний вираз, який так вразив нас минулого разу. її вимова була теж не така, як в англійки. Я не стримався й зауважив:
— А ви зовсім вільно розмовляєте по-французькому. Можна подумати, що ви французи.
— Я навчався у французьких школах. Все моє дитинство минуло в Монако. І дружинине теж... Там ми й познайомились.
Вона ствердно кивнула головою.
_ А ви? — раптом запитав він. — В якій галузі працювали в Парижі ви?
— В галузі художньої фотографії.
— Художньої фотографії?
— Так. Я маю намір оселитись у Ніцці й продовжити тут свою роботу далі.
Ніл, здавалося, замислився про те, що таке художня фотографія. Нарешті запитав:
— Ви одружені?
_ Так, одружені,— відповів я, пильно дивлячись на Сільвію.
Моя нещира відповідь не викликала в неї жодного поруху.
Я не люблю, коли мені ставлять запитання, та й хотілося більше дізнатися про них самих. Тож я дав обережному Нілові спокій і звернувся до його дружини;