Конде-Джонс підвівся. Він був невеликий на зріст, кремезний. Чорне, зачесане назад волосся, великі сині очі, вуса.
— Чим я можу вам допомогти?
Він сказав це по-французькому, без найменшого акценту, і так лагідно, що мені аж потепліло на серці. Вираз, який він ужив, означав не просту ввічливість, а тактовну уважність до мене. Принаймні саме це я почув у його голосі й інтонації. До того ж у мене вже так давно ніхто не питав: "Чим я можу вам допомогти?"
— Я хотів поцікавитись про одну річ,— пробурмотів я.
Шофер тим часом пішов, і тут, біля цього басейну, мене охопило якесь дивне відчуття.
— Про що саме?— — Він доброзичливо дивився на мене.
— Я сказав неправду... Я сказав, що я американський громадянин...
— Американський чи ні, любий друже, яке це має значення?..
— Я хотів спитати, хто жив у цій віллі раніш.
— Раніш? — Він обернувся й голосно гукнув:
— Поле!
Шофер з'явився відразу, ніби ховався десь зовсім поруч, за деревом чи за муром.
— Принесіть нам чогось випити.
— Зараз, пане консуле.
Конде-Джонс жестом запросив мене сісти в одне з крісел із світлого дерева, а сам сів поруч. Шофер поставив біля нас тацю з двома склянками жовтуватої рідини. Пастіс? [Розведений водою анісовий лікер] Конде-Джонс зробив великий ковток.
— Я вас слухаю.
Він, мабуть, був задоволений, що має нагоду з кимось поговорити. Напевно, обов'язки консула в Ніцці не дуже його обтяжували, лишалося багато вільного часу, і його треба було чимось заповнити.
— Раніш я бував тут досить часто. Тут жило одне подружжя... Ті люди називали себе власниками будинку.
Я не міг, звичайно, розповісти йому про все. Існування Сільвії я від нього приховав.
— Як було їхнє прізвище?
— Ніли. Він — американець, вона — англійка. Вони їздили на вашій машині, тій, що стоїть перед входом.
— Це не моя машина,— відповів Конде-Джонс і одним духом допив свій пастіс. — Коли я приїхав, вона тут уже була.
Але потім той автомобіль зник. Щоразу, підіймаючись на пагорб Сім'є, я сподівався побачити його край тротуару перед віллою. Але його не було. Якось я навіть подзвонив біля хвіртки, щоб переконатися, що у віллі справді нікого немає. Ніхто не вийшов. Так я зрозумів, що Конде-Джонс виїхав, забравши автомобіль з дипломатичними номерами, і ніхто його в Ніцці ще не замінив. Пізніше, завдяки тому щиту на мурі з балюстрадою, я довідався, що вілла [22] американському посольству вже не належить і що скоро її, можливо, не стане зовсім.
Востаннє я зустрівся з Конде-Джонсом одного вечора в квітні. Я лишив йому свою адресу, і він надіслав мені невеличкого люб'язного листа, в якому запрошував мене в гості й повідомляв, нібито має намір розповісти про віллу "Шато-Азюр" щось таке, що, як він писав, може мене зацікавити.
Він сидів у тому самому кріслі, що й під час нашої першої бесіди, біля басейну, дно якого було вкрите пожовклим листям та сосновими шишками. А втім, Конде-Джонс, певно, нерухомо просидів там від самого початку виконання своїх "дипломатичних функцій", як він сам висловлювався, трохи глузуючи з себе. Бо хоч посадою консула можна й пишатися, а все ж таки було неясно, в чому ті його "функції" в Ніцці полягають. Він розумів, що ця посада в нього остання, що сюди його "вислали" і він сидітиме тут до самої пенсії.
І ось цей час настав. Після двадцяти років сумлінної служби при посольстві Сполучених Штатів у Франції Конде-Джонс мав повертатися до Америки. Він хотів, щоб я прийшов сьогодні й узяв папери, які мене цікавлять, а також для того, щоб, як він потім сказав, "обмити" його від'їзд.
— Завтра я від'їжджаю,— промовив Конде-Джонс. — Я залишу вам свою адресу у Флориді. Якщо будете в Америці, радо з вами зустрінуся.
Він мені симпатизував, хоч відтоді, як я вперше подзвонив у ґратчасту хвіртку вілли "Шато-Азюр", ми зустрічалися всього три чи чотири рази. А може, я просто був єдиний, хто порушив його "дипломатичну" самотність у Ніцці.
-— Мені боляче покидати Лазуровий берег... — Він замислено подивився на порожній басейн і занедбаний парк, що пахнув евкаліптом.
Шофер подав пастіс. Ми сиділи поруч біля басейну без води.
— Я маю для вас новину. — Він подав мені великий синій конверт. — Мені довелося звернутись до посольства, в Париж...
— Безмежно вдячний вам за турботи.
— Прошу. Мені й самому було цікаво... Прочитайте ці папери дуже уважно. Вони на це заслуговують...
Я поклав конверта собі на коліна. Він іронічно подивився на мене.
— Ви казали, що прізвище вашого приятеля було Ніл?
— Так.
— Скільки йому було років?
-Близько сорока.
— Тоді це те, що я подумав... Йдеться про історію з...
Конде-Джонс шукав потрібного слова. По-французькому він розмовляв бездоганно і все ж таки час від часу спинявся — це була, без сумніву, звичка дипломата,— щоб підібрати точніший вираз.
— ...про історію з привидами.
— З привидами?
— Так, так. Ви самі побачите.
Із чемності я не хотів відкривати конверт при ньому. Він пив свій пастіс маленькими ковтками, милуючись парком і останніми променями надвечірнього сонця.
— В Америці мені буде нудно... Я звик до цього будинку... Дуже дивна вілла, якщо вірити цим паперам... А втім, я ніколи не чув тут жодного підозрілого звуку. І не бачив уночі жодного привиду... Правда, сплю я дуже міцно... — Він по-дружньому поплескав мене по руці. — Ви добре робите, що досліджуєте таємниці цих старих будинків на Лазуровому березі...
У конверті я знайшов два бланки — такого самого кольору, що й конверт,— американського посольства. Текст був надрукований на машинці рожевими літерами: "Шато-Азюр", вілла на бульварі Сім'є в Ніцці, у 30-х роках належала Вірджілові Нілу, громадянину США, власникові фірми косметичних виробів та парфумів "Токалон", дирекція якої містилася в Парижі — вулиця Обер, 7, та вулиця Помп, 183, а також у Нью-Йорку, на 20-й Західній вулиці, 27. У 1940 році, коли почалася окупація, Ніл повернувся до США, а його дружина залишилась у Франції. Оскільки Сполучені Штати вступили у війну, фірма [23] "Токалон" підлягала передачі німецьким окупаційним властям. Однак пані Ніл, уродженій Бордьє, пощастило довести своє французьке громадянство, і це дало їй змогу очолити фірму свого чоловіка".