— Сподіваюся, ваша подорож була приємна?
Вона знітилась і завагалася з відповіддю. Проте Ніл, що почував себе досить вільно, промовив:
— Так. Ми їздили у справах.
— У яких саме?
Він не чекав такого прямого запитання.
— Ну... Це пов'язано з парфюмерною продукцією. Хочу налагодити спільне франко-американське виробництво. Я вже дістав згоду одного дрібного промисловця з Грасса...
— Ви давно цим клопочетесь?
_ Та ні. І тільки у вільний час. —— Ці слова Ніл промовив трохи зверхньо, так ніби натякав мені, що не має потреби заробляти на прожиття. — Ми навіть збираємося створити кілька нових марок парфюмерних товарів. Барбару це тішить.
Нілова дружина знов усміхнулась.
— Так... Я цікавлюсь усім, що стосується парфюмерії,— проказала вона з таким самим непритомним виглядом. — Виробництво — це справа Вірджіла, а я мрію відкрити тут, на Лазуровому березі, Косметичний інститут. [25]
— Не варто поспішати з вибором місця. Монако мені більше до вподоби... Та й не думаю, що в Ніцці такий інститут матиме успіх...
Спогади про цю розмову мене завжди хвилюють, і я шкодую, що не мав тоді паперів, які згодом мені передав Конде-Джонс. Уявляю собі обличчя Ніла, якби я солодким голосом його запитав: "Отже, ви хочете відновити фірму "Токалон"? — І вже ближче, просто на вухо: — Ви той самий Вірджіл Ніл, що жив тут до війни?"
Сільвія мала звичку підносити діамант до рота й торкатися його губами, так наче смоктала цукерку. Ніл сидів навпроти неї, і цей жест не залишився для нього непоміченим.
— Глядіть, щоб він не розтанув!
Це був не жарт. Коли Сільвія розтулила губи й діамант упав на її чорний светр, я помітив, як Ніл прикипів до каменя поглядом.
— У вас гарна прикраса, — всміхнувся він. — Чи не так, Барбаро?
Його дружина повернула голову і почала й собі розглядати діамант.
— Він справжній? — запитала з дитячим виразом на обличчі.
Ми з Сільвією перезирнулись.
— Так, на жаль, він справжній,— сказав я.
Моя відповідь начебто здивувала Ніла.
— Ви певні? Камінь досить чималий.
— Фамільна коштовність. Вона дісталася моїй матері у спадок від її матері,— пояснив я. — І це нас неабияк обтяжує.
-А ви віддавали його на експертизу? — запитав Ніл із ввічливо-зацікавленим виглядом.
— Звичайно... В нас є всі папери на цей діамант. Він називається "Південний хрест".
— Вам не варто носити його з собою, — сказав Ніл. — Якщо він справжній
Було очевидно, що він мені не вірить. Та хто б мені й повірив! Хто це так необережно ходитиме скрізь з діамантом таких розмірів і такої чистоти? Хто підноситиме його до рота і впускатиме на чорний светр? Хто його смоктатиме?
— Дружина носить його, бо іншої ради ми не бачимо.
Ніл насупив брови.
— А що робити? — провадив я. — Найняти сейф у банку?
— Коли на мені бачать цей діамант, то приймають його за штамповку.
— За штамповку? — Ніл не зрозумів цього слова.
— Ми б його продали,-мовив я. — Одначе знайти покупця на такий камінь нелегко...
Ніл задумливо дивився на діамант.
— Я можу знайти вам покупця. Але камінь спершу треба віддати на експертизу.
Я знизав плечима.
— Буду радий, якщо ви знайдете покупця. Та, боюсь, це буде вам не під силу.
— Я його вам знайду... І все ж мені треба побачити папери,-додав Ніл.
— Мені здається, ви теж вважаєте його за штамповку,-сказала Сільвія.
Ми вийшли з ресторану. Машина стояла на набережній Сполучених Штатів Америки, вздовж якої тіснилися на лавках, гріючись на сонці, дідусі та бабусі Я впізнав дипломатичні номери. Ніл розчахнув дверцята й промовив:
— Запрошуємо до нас на каву.
А мені закортіло їх позбутись. Тієї ж таки хвилини. Я питав себе чим вони можуть нам зарадити. Але треба було діяти розважливо і не здаватись на волю настрою. Крім Нілів, у Ніцці ми нікого не знали.
Сільвія і я сіли, як і першого разу, позаду. Бульваром Сім'є Ніл вів машину повільно, і автомобілі, які їхали за нами, сигналили, щоб ми дали їм дорогу.
— Божевільні! — кинув Ніл. — Їм аби швидше!
Один з водіїв, що обганяли нас, послав на його адресу зливу прокльонів.
— Їх дратують мої дипломатичні номери. А втім, може, вони поспішають [26] на службу... — Потім звернувся до мене: — А вам не доводилося служити в якійсь конторі?
Ми вже виїхали нагору, попереду був мур із балюстрадою. Ніл підніс руку:
— Будинок там, вище. Ми, так би мовити, зайняли панівну висоту... Самі побачите. Чудова споруда!
Над залізною хвірткою я помітив мармурову табличку з написом "Шато-Азюр".
— Цю назву віллі дав мій батько, — сказав Ніл. —Він збудував її перед війною.
Його батько? Це мене трохи заспокоїло.
Після того, як Ніл замкнув хвіртку, крутнувши один раз ключа, ми піднялися сходами й опинились у саду, що височів над бульваром Сім'є. Ця вілла нагадувала палац "Тріанон" і здалася мені розкішною.
— Барбаро, будь ласка, каву.
Те, що в такій віллі не було прислуги, мене здивувало, але це, мабуть, відповідало простоті американських звичаїв. Ніли, хоч були й дуже багаті, нагадували чимось людей богеми. Господиня готувала каву сама. Так, у цьому було щось від богеми. Але ж вони люди такі багаті! У всякому разі, мені хотілося в цьому впевнитись.
Ми посідали в крісла із світлого дерева, які мені судилося знову побачити тут через рік, коли мене приймав Конде-Джонс. Але басейн перед нами був із водою. На її зеленкуватій поверхні плавало дрібне галуззя та зів'яле листя. Ніл узяв з землі камінчика й кинув його так, що він підскочив над водою.
— Нам треба було б випустити з басейну воду й привести до ладу сад,— промовив він.
Сад був занедбаний, і цілі чагарі поперегороджували посипані гравієм доріжки, де вже повитикалися й бур'яни. Край зарослої, мов савана, галяви стояла велика калюжа.
— Коли б це побачив мій батько, він би мене не зрозумів. Та клопотатися садом мені ніколи. — В його голосі наче почулися щирість і сум. — За батькових часів усе було інакше... Ніцца теж була не така. А ви знаєте, що в ті часи поліція носила колоніальні шоломи?
Його дружина поставила тацю просто на вимощену плитами землю. Сукню пані Ніл уже змінила на джинси. Вона наливала каву в чашки і граційно подавала їх нам.
— А ваш батько й досі тут живе? — запитав я в Ніла.