Міларепа[3] у своїй гімалайській печері й фіванські відлюдники виконували, по суті, ту саму процедуру і досягали схожих результатів. Тисячі зображень спокуси св. Антонія свідчать про дієвість обмеженого харчування і замкненого середовища. Вочевидь, в основі аскетизму лежали два мотиви. Якщо чоловіки й жінки мордували свою плоть, то не лише в надії спокутувати в такий спосіб минулі гріхи й уникнути майбутніх покарань; пояснювалося це також і тим, що вони прагнули відвідати антиподи розуму й уздріти видіння. Емпірично і з розповідей інших аскетів вони знали, що утримання від їжі й замкнене середовище перенесуть їх туди, куди вони жадали потрапити. Їхнє самотортурування мало служити брамою до раю. Однак воно могло також — і на цьому ми зупинимося нижче — служити брамою й до пекла.
З погляду мешканця Старого Світу, сумчасті — щось невимовно дивовижне. Одначе дивність — не те саме, що рідкість. Кенгуру і валабі можуть видаватися неправдоподібними, але їхня неймовірність повторювана і підкорюється пізнаваним законам. Те саме справедливо й відносно психологічних істот, що населяють окремі області нашого розуму. Відчуття, спізнані під впливом мескаліну чи глибокого гіпнозу, справді дивовижні, однак дивовижні в певній правильності, дотримуванні певної моделі.
Які ж загальні ознаки, що їх накладає ця модель на наші візіонерські одкровення? Перша і найважливіша — відчуття світла. Все, що бачать відвідувачі антиподів розуму, яскраво освітлене й наче світиться ізсередини. Усі барви насичені до найвищого ступеня, невідомого у звичайному стані; водночас помітно зростає здатність розуму розрізняти найтонші тони й відтінки.
Цим ще візіонерські відчуття відрізняються від звичайних снів. Більшість снів безбарвні, в кращому разі кольорові лише частково або ледь забарвлені. З іншого боку, видіння, що відкриваються під впливом мескаліну чи гіпнозу, завжди інтенсивно яскраві й, можна сказати, насичені праприродним кольором. Професор Кальвін Хол, що зібрав свідчення про багато тисяч снів, стверджує, що близько двох третин усіх снів чорно-білі. "Лише один сон із трьох кольоровий або ж позначений присутністю кольору". Мало хто бачить цілковито кольорові сни, деякі загалом не знають кольорових снів; а більшість людей бачать часом кольорові, однак частіше чорно-білі сни.
"Ми дійшли висновку,— пише доктор Хол,— що колір у снах не несе інформації про особу того, хто спить". Я з цим згоден. Колір у снах і видіннях говорить нам про особу того, хто його сприймає, не більше ніж колір зовнішнього світу. Липневий сад сповнений яскравих барв. Сприйняття нам говорить щось про сонячне світло, квітки й метелики, але геть нічого чи дуже мало про нас самих. Так само і яскраві барви в наших видіннях і в окремих наших снах відкривають нам дещо про фауну антиподів розуму, але геть нічого не повідомляють про особу того, хто живе в — як я назвав — Старому Світі розуму.
Більшість снів пов'язана з особистими бажаннями й інстинктивними потребами сплячого, з конфліктами, що виникають тоді, коли цим бажанням і потребам протистоять стримуюча свідомість або страх перед громадською думкою. Інформація про бажання й конфлікти передається мовою драматичних символів, і в більшості сновидінь цї символи — чорно-білі. Чому? Гадаю, відповідь полягає в тому, що для символів не важить колір. Літери, що ними ми змальовуємо троянду, не мусять бути червоними, веселку ми можемо описати чорнильними знаками на білому папері. Підручники ілюстровані малюнками й тонованими гравюрами, однак такі незафарбовані образи та діаграми ефективно доносять інформацію.
Що добре для свідомості, яка не спить, не менш добре і для індивідуальної підсвідомості, яка вміє самовиражатися шляхом незабарвлених символів. Колір постає своєрідним пробним каменем реальності. Те, що реальне,— сповнене кольору, а те, що створюють, народжуючи символи, інтелект та уява,— безбарвне. Що ж до сновидінь, які насправді не існують, а породжуються індивідуальною підсвідомістю, то вони переважно чорно-білі. (Слід зазначити, що в більшості людей найяскравіші кольорові сни — це ландшафти, де відсутня драма, нема символічного відображення конфлікту, а свідомості пропонується лише існуючий факт, не пов'язаний з людиною.)
Образи світу архетипів — символічні, однак, оскільки ми, як особистості, не створюємо їх, а знаходимо "зовні", у колективному несвідомому, вони виступають як риси існуючої реальності, а тому сповнені, кольору. Несимволічні мешканці антиподів розуму існують за своїми власними законами, й тому, так само як реальні об'єкти зовнішнього світу, забарвлені. Зрозуміло, вони більш насичені кольором, ніж зовнішні об'єкти. Це можна пояснити, принаймні частково, тим, що наше сприйняття зовнішнього світу звичайно оповито серпанком вербальних понять, виражених словами, якими ми мислимо. Ми завжди прагнемо обернути речі на знаки для зрозуміліших абстракцій нашого власного винаходу. Проте роблячи так, позбавляємо речі значної частки притаманної їм речевності.
В антиподах розуму ми більш-менш повною мірою вільні від мови, перебуваючи за межами системи понятійного мислення. Відповідно, наше сприйняття побачених об'єктів отримує всю свіжість, усю визволену силу відчуттів, що ніколи не були вербалізовані чи уподібнені до мертвих абстракцій. Їхні кольори (відмінна ознака реальності) яскраво виблискують, видаючись нам праприродними, бо насправді вони цілковито природні — у тому розумінні, що не спотворені мовними чи науковими, філософськими чи утилітарними поняттями, за допомогою яких ми, як правило, відтворюємо даний світ у нашому власному нудному людському образі.
У своїй "Свічці бачення" ірландський поет А. Е. (Джордж Рассел) проаналізував власний візіонерський досвід з дивовижною точністю. "Коли я медитую,— пише він,— то відчуваю подумки і в образах, що обступають мене, відбиття особистості; однак у душі є такі віконця, крізь які можна побачити образи, породжені не людською, а божественною уявою".
Наші мовні звички вводять нас в оману. Скажімо, ми звикли казати: "Я уявляю", хоч мусили б сказати: "Завіса піднялася, щоб я зміг побачити". Несподівані чи викликані видіння не належать нам. Їм бракує особистих спогадів. Побачене — цілковито незнайоме. "Там нема натяку і схожості,— за словами сера Вільяма Гершеля[4],— з хоч би якимсь із недавно побачених чи навіть уявних об'єктів". Обличчя, що виникають, не будуть обличчями друзів чи знайомих. Ми перебуваємо за межами Старого Світу, досліджуючи антиподи.