Сидіння із заплющеними очима перед стробоскопом — надзвичайно цікаве і чаруюче відчуття. Щойно лампу вмикають, стають видимі найяскравіші кольорові зразки. Вони аж ніяк не статичні, а безперервно змінюються. Їхній переважаючий колір залежить від швидкості блимання стробоскопа. Коли лампа спалахує зі швидкістю від десяти до чотирнадцяти разів на секунду, зразки — переважно помаранчеві або червоні. Зеленими й блакитними їх робить швидкість понад п'ятнадцять спалахів за секунду. Після вісімнадцяти-дев'ятнадцяти спалахів зразки виглядають білими або сірими. Чому саме ми бачимо ці зразки під впливом стробоскопа, не відомо. Найочевидніше пояснення може полягати у взаємопроникненні двох чи більше ритмів — ритму лампи й різноманітних біологічних імпульсів мозку. Ці взаємопроникнення можуть бути перекладені візіонерським центром і очними нервами на щось таке, що мозок сприймає як кольоровий, рухливий еталон. Набагато складніше пояснити те, що стробоскоп (це помічено кількома експериментаторами незалежно один від одного) має тенденцію збагачувати і посилювати видіння, викликані мескаліном чи ЛСД. Ось, наприклад, випадок, про який розповів мені приятель-медик. Він прийняв ЛСД і бачив із заплющеними очима лише кольорові рухливі зразки. Тоді він сів навпроти стробоскопа. Лампа спалахнула, і миттєво абстрактна геометрія обернулася на те, що мій приятель назвав "японськими пейзажами" виняткової краси. Але яким чином взаємопроникнення двох ритмів може так зорганізувати електричні імпульси, що вони сприймаються як живі японські пейзажі, не схожі ні на що будь-коли бачене суб'єктом, залиті праприродним світлом і кольором і сповнені праприродного значення?
Ця загадка є просто окремим випадком іншої, загальнішої загадки — зв'язку між візіонерським досвідом і тим, що відбувається на клітинному, хімічному та електричному рівнях. Торкаючись певних ділянок мозку дуже тонким електродом, Пенфілд зумів відновити довгий ланцюжок спогадів, що передавали минулий досвід. Це відновлення було не просто точне в кожній сприйнятій подробиці, його супроводжували всі почуття, що виникали колись під впливом тодішніх подій. Пацієнт, що перебуває під місцевим наркозом, відчуває себе водночас у двох місцях: в операційній — тепер, і в будинку свого дитинства на відстані в сотні миль і тисячі днів — у минулому. Цікаво, чи існує певна ділянка в мозку, звідки введений електрод може видобути херувимів Блейка, химерну готичну вежу Вайра Мітчела, інкрустовану справжніми коштовностями, чи невимовно прекрасні японські пейзажі мого приятеля? І якщо візіонерські одкровення приходять до нашої свідомості звідкілясь із "потойбічності" нескінченного Великого Розуму (в що я особисто вірю) то який тип ad hoc[17] неврологічного зразка створений для них мозком, що приймає і передає? І що відбувається з цим зразком, коли щезає видіння? Чому всі візіонери наполягають на неможливості й близько передати оригінальну форму і насиченість своїх мінливих видінь? Так багато запитань і майже ніяких відповідей!
Додаток II
Візіонери й містики на Заході не такою мірою поширені нині, як раніше. Це пояснюється двома головними причинами — філософською і хімічною. У модній нині картині всесвіту немає місця цінному трансцендентальному досвідові. Відповідно на тих, хто спізнав, як вони самі кажуть, переконливі трансцендентальні видіння, позирають з підозрою, як на сновид чи шахраїв. Бути містиком чи візіонером більше не робить слави.
Не лише наш ментальний клімат несприятливий для візіонера й містика; те саме можна сказати й про хімічне середовище, що глибоко відрізняється від того, в якому жили наші предки.
Мозок контролюється хімічним шляхом і, як показав досвід, може пропустити надлишкові (в біологічному відношенні) прояви Великого Розуму внаслідок модифікації нормальної (в біологічному відношенні) хімії організму.
Щорічно протягом майже шести місяців наші предки не їли фруктів, овочів і (оскільки неможливо було прогодувати в зимові місяці більше кількох биків, корів, свиней і свійської птиці) вживали дуже мало м'яса та яєць. На початку кожної весни більшість із них захворювали — в легкій чи в гострій формі — на цингу через брак вітаміну С і пелагру, викликану зменшенням вмісту вітаміну В в їжі. Хворобливі фізичні симптоми цих недугів з не менш хворобливими психологічними симптомами[18].
Нервова система вразливіша за інші тканини тіла; відповідно недостача вітамінів впливає спершу на стан мозку, й аж тоді вражає у звичайний спосіб шкіру, кістки, слизову оболонку, м'язи та внутрішні органи. Першим наслідком недостатнього харчування є зменшення дієвості мозку як інструменту біологічного виживання. Людина, що недоїдає, схильна до хвилювання, депресії, іпохондрії й почуття тривоги. Вона також схильна до видінь; адже коли редуковано ефективність церебрального обмежувального фільтра, багато некорисного (у біологічному відношенні) матеріалу протікає у свідомість із "потойбічності" Великого Розуму.
Багато з того, що бачили перші візіонери, було лякаючим. Кажучи мовою християнської теології, Сатана поставав у їхніх видіннях і трансах набагато частіше, ніж Бог. В епоху, коли не вистачало вітамінів, а віра в Диявола була загальною, це не дивувало. Розумова недуга, пов'язана навіть із легкими формами пелагри чи цинги, поглиблювалася страхом проклять і переконаністю у всевладді всюдисущого зла. Ця хвороба була здатна забарвити в темні кольори візіонерський матеріал, пропущений у свідомість крізь церебральний фільтр, ефективність якого зменшувалась унаслідок недоїдання. Але, попри боязнь довічної кари, попри авітаміноз, духовно вдосконалені аскети часто бачили небеса і могли навіть усвідомлювати божественну безсторонню Єдність, у якій примирялися полярні протилежності. Для сприйняття блаженства, передчуття об'єднувального знання жодна ціна не була зависокою. Убивання плоті може викликати безліч небажаних ментальних симптомів; але воно може також відчинити браму до трансцендентального світу Буття, Знання й Радості. Саме тому, незважаючи не очевидні недоліки, майже всі, хто в минулому прагнув духовного життя, піддавали себе регулярному курсу умертвіння плоті.