Руперта вдома не було.
— Він у лікарки Крейфорд,— сказала Анджеліна.
Я пішов задвір'ями і побачив їх біля малолітражки, яку Мерієн допомагала йому завести. Обоє мало розумілися в техніці. Я зняв накривку карбюратора, прочистив жиклер, і мотор запрацював.
— Дивіться! — вигукнула Мерієн.— От що то значить моряк.
Ми зайшли в дім вимити руки, і я довго не знав, як почати про "турботу" Рендолфа за його дітей. Виглядав Руперт непогано, в голосі не було вже гіркоти, проте цого звична стриманість перетворилася тепер на холодну байдужість, яку не могли розтопити ні Мерієн, ні я. Це мені не подобалось.
— Оскільки Рендолфу не вдалося урятувати вас, то він узявся за ваших дітей,— рішуче виклав я.— Гроші, що їх ви збиралися роздати, чекатимуть їхнього повноліття — до того часу сума збільшиться ще на кілька мільйонів.
— Ну, цього вже я не допущу,— рішуче відповів Руперт. Більш він нічого не сказав, але я зрозумів, що небезпека, яка загрожувала дітям, повернула його до життя.
Руперт відразу ж пішов, і мені навіть здалося, що моя присутність була йому неприємна. Я не став його тримати і не допитувався, куди він так поспішає.
— Потім побачимось,— кинув він на ходу.
Я дивився, як він простує мальовничими вуличками Хемпстеду,— вигляд у нього був такий, ніби він раптом опинився в скляному царстві, яке може розбитися від найменшого дотику.
— Добре, що ви йому сказали,— мовила Мерієн.
— Руперт прекрасний батько, а його дітей збираються віддати під опіку такого чудовиська, як Рендолф.
— Я теж собі цього не уявляю. Але на нього звалилося стільки лиха. І головне, що він не розуміє жінок.
— Хіба вас розбереш...
— Жінка — завжди жертва, хоч би як вона повелася. І л йому так і сказала.
— Одначе йому буде важко переконати її,— похмуро мовпв я.
Мерієн готувала чай; я дивився, як стривожено й зажурено вона розставляє чайник, чашки та молочник, і думав про те, що вона, мабуть, невесело дивиться на життя. Маючи тонку, чутливу натуру, Мерієн перехопила мій погляд і відгадала мої думки.
— В наші дні нелегко жити в злагоді з власним сумлінням,— гірко сказала вона.— Але Руперт чинитиме тільки так, як йому підказує совість. Я багато в чому з ним не згодна, проте розумію, яка для цього потрібна душевна сила.— Вона прямо, хоч і трохи ніяковіючи, подивилася мені в очі.
— Тільки католики знають, як мало в наїйі дні залишилося від християнської моралі,—сумно додала Мерієн.
— А чи залишилось від неї взагалі хоч що-небудь? — цп-пічно запитав я.
— Хто зна, Джеку. Ось я, лікар, освічена людина, вірю в бога* тому що мені потрібні певні моральні норми, навіть якщо я сама не завжди можу їх дотримуватись. Я щиро вірю в десять заповідей і намагаюся їх виконувати, хоч те, що я бачу навколо, робить смішними і ті десять заповідей, і мене. Однак я не відмовлюсь від них. Не відмовлюсь лише через те, що ми загрузли в багні матеріальних інтересів. Руперт правий, людина повинна мати хоч що-небудь ва душею, інакше їй не піднестися над тупістю й жахом навколишнього життя. Так далі тривати не може...
— Очевидно, ви маєте рацію,— погодився я.— Але хто може змінити це життя? Ваша релігія? Погляньте, що вона накоїла протягом століть у Іспанії, Італії, Південній Америці...
— Тому, що в ній теж є хороше й погане,— пояснила вона.
Я розсміявся, але так, щоб її не образити.
— Мені цього не збагнути...
Я втратив цікавість до релігії, коли у п'ятнадцять років прочитав у Вольтера, оцо кожна людина має бути вільна в своєму духовному житті. Після того я не раз порівнював його раціональні й гуманні висновки 8 проповідями нашого пастора, який нещадно засуджував усі гріх?, крім найтяжчих і найстрашніших. Вольтер у мені переміг. Проте Мерієн теж мала рацію. Віра — п^е не. все, основне — кому вона служить. І дивно, ота її богомольність чимось ріднила цю жінку з Рупертом. Я глянув йа неї по-іншому, й вона, відчувши це, почервоніла.
— Дивно...— промовив я.
— Що?— злякано поцікавилась вона, вважаючи, що я глузую з неї.
— Ви мені дещо з'ясували.
— А-а-а...— протягла вона 8 надією".
— Ні, ні, в свою віру ви мене, не навернете,— засміявся я.
— Тоді що ж інше я вам пояснила?..
— Ви коли-небудь помічали, які ви з Рупертом схожі, незважаючи на цілковиту протилежність ваших поглядів?
— Вони не такі вже й різні.
— Різні,— наполіг я.— Хоч це не так важливо, бо сходитесь ви в основному. Ось я зрозумів, що тепер головне — матя совість.
— Так, у Руперта вона єі — захоплено мовила Мерієн.— І я, не роздумуючи, віддала б йому своє життя.
— Знаю,— погодився я.— Добре знаю.
— Він ніколи не піддасться злу. Ніколи! Я допив свій чай, хоч він уже охолов.
— Йому доведеться скрутно,— закінчив я.— Всі зараз проти нього.
— бін не піддасться,— рішуче повторила Мерієн, і я зрозумів, що вона знає не гірше за мене, яким могутнім силам кинув виклик Руперт.
Розділ сороковий
Я так більше й не бачив Руперта. Того ж дня я пішов до в'язниці на побачення з Пепі. Тягар чужих і своїх турбот настільки знеміг мене, що я навіть не помітив похмурого оточення. Перебуваючи на волі, людина мало цінує її, а у в'язниці все навмисно влаштовано так, щоб арештант відчував неволю і ні на мить не забував, що він приречений на загибель у цій велетенській клітці. Дерев'яна хвіртка у воротях відчинилася, і я опинився на квадратному кам'яному майданчику серед кам'яного громаддя будинків, дротяних решіток, довгих коридорів, потрісканих стін, вичовганого лінолеуму, тесаних столів і застоялого смороду тисячолітньої біди.
На Пепі все це нітрохи не позначилося: у неї був такий вигляд, наче вона щойно вийшла з ванни.
— Я навіть не знала, що замість мами прийдеш ти. Адже побачення дозволяють лише членам родини.
— А ти не заперечуєш?
— Ні, хочеться бачити хоч когось близького. Коли побачення кінчаються й тебе відводять назад, це просто жахливо... Ну, що там на білому світі?
— Багато дечого...
Ми зустрілись у просторій камері для побачень — приміщенні з високою стелею, брудними стінами, але добре вимитою цементною підлогою — і сіли на довгій лаві під рудою стіною. Біля дверей за сосновим столом сиділа наглядачка, перед якою стояла чашка без блюдечка і лежав стосик синіх жетонів. На поясі в наглядачки теліпався ланцюжок, ніби від унітаза, а на ньому висіла в'язка ключів. Пені виглядала досить кумедно у довгій в'язничній спідниці, хоч і почувала в ній себе зовсім вільно; мабуть, то тільки мені було незвично, бо я потрапив сюди із світу міні-спідниць: в'язнична мода відставала років на чотириста. Час тут плинув надто повільно.