Спалахнув напис: "Пристебнути запобіжні пояси!"
— Ну от! — зрадів Бонні.
Літак шугнув у вологі білі хмари. Його трохи хитнуло, і ми побачили залиті водою рисові поля Китаю.
Розділ тридцятий
Згадуючи Китай, я передусім відчуваю хвилю гарячого повітря, що обійняла нас, коли ми з шумом у вухах зійшли на бурий аеродром. Ми відразу ж опустили шиби чорної машини, яка повезла нас поміж полями, обганяючи віслюків та велорикш, і так в'їхали до Пекіна — розжареного міста на високому плато.
Скрізь віє на тебе пахощами трав, навіть коли відчиняєш шафу для одягу в просторому номері готелю. Спершу мепе дивували задерті по боках дахи на пагодах, та через десять днів вони мені набридли, і я радів, що тецер їх не зводять; щоправда, на великих спорудах сучасного Пекіна є деякий натяк на гостроверху маківку, і це мені подобається. Тут ще збереглися приміські чайні, схожі на англійські таверни, і в вихідні люди їдуть туди з дітьми, здебільшого річкою. Лискуче пресоване пап'є-маше, що ним китайці покривають стіни, скрізь впадає у вічі, а тунговий лак — один із специфічних запахів усієї країни. Китайці дужо охайні; коли я згадую їх, то бачу перед собою чисто випрану бумазею й бджолиний рій людей, що нуртує й гуде вулицями Шанхая,— не менш мільйона, і всі вони, йдучи, неначе пританцьовують. Більшість жінок напрочуд гарні.
Китайці чемно зустріли нас і пригостили лимонадом у прохолодному залі аеропорту. Всі були одягнені в білі чесучеві костюми, застебнені по саму шию, а в руках тримали маленькі чорні опахала.
Переговори моли відбутися в Шанхаї, проте півтори доби ми гостювали в Пекіні. "Руперт їздив скрізь, куди тільки запрошували,— в школу, комуну, на хімічний завод і текстильну фабрику. Все його дивувало. А я нікуди не їздив, бо вже здогадувався про Рупертові наміри і не хотів йому потурати; мене турбувало, чим ^се скінчиться.
Пані Ван з міністерства допомагала нам знайомитися в Китаєм і спілкуватися з китайцями. Мені вона чомусь відразу нагадала дивовижну кам'яну квітку. Вродлива й вихована, з тонкими пальцями й делікатним личком, яке, здавалось, от-от розтане на палючому сонці, вона, проте, мала, тверду волю і завжди була незворушна та непроникна, мов квітка лотоса, з якою китайці люблять порівнювати своїх жінок.
В аеропорту вона підійшла до Джо й сухо відрекомендувалась:
— Добрий день, місіс Ройс. Я — Ван Мей-лін і маю піклуватися про вас.
Коли вона до нас підходила, Джо шепнула Рупертові:
— Погрянь, яка чудова китайська статуетка!
Вона була так вражена витонченістю пані Ван, що, здається, примирилася з Китаєм, хоч ледве зносила спеку і майже не вставала з ліжка.
Мені особливо запам'яталися дві пригоди. Ми повільно їхали до Шанхая в переповненому поїзді. Джо знемагала від спеки й, лежачи па полиці, застеленій матою,'ковтала зелений чай і крізь дротяну сітку на вікнах дивилась на грузькі поля. ч
— Навіщо ця сітка? — спитала вона сонно.
— Від^ мух,—пояснив Бонні.—Хоч їх тепер тут нема. Наказали: "Знищуйте мух!" — і всіх до однієї було знищено. Чи не так, пані Ван? — з невинним виразом на обличчі спитав він.
— Так,— незворушно відповіла вона.
— Якось аж страшно! — здригнулася Джо. Потім повела носом.— Пахне жасмином. У вас такі парфуми?
— Ні,— відказала Ван.— Це моя маленька донька завжди кладе мені квіти до кишені. Ось! — і, витягши з кімоно пучок квітів, простягла їх Джо.
— Ні,— замотала Джо головою.— Це надто міцний для мене дух.
Пані Ван загорнула квіти в аркушик із записника і викинула їх у кошик для сміття.
— Навіщо ви так?..
— Спека посилює їх аромат,— чемно сказала Ван, хоч у її голосі забриніла китайська зневага.
В Шанхаї Джо не могла отямитись від спеки. Руперт та Бонні пішли до англійського консульства по телеграми від
Фредді, а вона лишилася в номері готелю "Китай", який тепер називався "Мир". Це був розкішний, зведений англійцями хмарочос, де ми влаштувалися в наріжній вежі. Вітер з річки Хуанпу ніс рудий пил, а повітря було таке вологе,-що ми аж задихались. Я сидів біля вікна, обмахуючись опахалом, і читав один із численних документів, потрібних для переговорів. Джо розмовляла з Ван.
— Ви справді комуністка, пані Ван?
— Так.
— Але ж ви для цього надто тендітна. Он які у вас гарні руки.
— Ми їмо мало цукру,— пояснила Ван.
— Може, від цього у вас така прозора шкіра?
— У нас дуже мало їдять м'яса,— обережно докинула та.
— І ми здаємося вам аж надто товстими та вгодованими,— втомлено посміхнулась Джо.
— Я цього не думала... Просто так вихопилось. Якусь хвилину вони мовчки дивились одна на одну,
розуміючи, яка прірва їх розділяє. Потім Джо сказала мені:
-т— Ось я лежу, наче корова, і щоки в мене рум'яні, і повні груди, а вона, як стеблиночка, дмухнеш, і нема. Але яка у пеї залізна воля!
Виходить, і Джо це помітила. Я стежив за пані Ван на вокзалі і в поїзді. Вона була непохитна, і, хоч завжди чемно й спокійно трималась, її матове обличчя ставало холодним і рішучіш, аж поки вона не досягала свого.
Мені хотілося, щоб ця кам'яна квітка хоч на мить розцвіла, і під кінець нашого знайомства це таки сталося, проте холодна витримка й чемна запобігливість і тоді не врадили її.
* * *
З самого початку Руперт, по суті,' вимагав від Бонні доказів, що китайці пеправі. Я навіть радий був, що Джо зараз не до нього і вона не помічає, як він необачно погодиться.
Першого ж дня по приїзді до Шанхая ми залишили Джо у готелі з пані Ван, а самі вирушили в чорному російському ЗІСі на вулицю Банд, яка була в цей час бЬзлюдна, як лондонське Сіті в неділю. Ми зайшли до колишнього Китайського банку, де в лазуровому залі з позолотою стояли
старовинні китайські вази і стйіьці — такі чужі й далекі в цій спартанській країні. |
Четверо офіційних представників зустріли нас усмішками й запропонували чаю. двоє іщпих викопували роль перекладачів. Всі дотримувались канонів східної ввічливості і прикривали рот, розмовляючи з нами. Бонні почував себе наче вдома, а я чомусь не знаходив собі місця, і не через улесливість китайців,—мене щораз дужче турбував Руперт.
Переговорд почались. Китайці спитали,, які наші вимоги. Руперт стисло і чітко виклав претензії щодо компенсації, нагадавши все, що вже було погоджено. Ми прибули сюди з метою розрахуватися і налагодити торговельні стосунки або принаймні домовитись про фрахтування Китаєм наших кораблів.