— Гаразд. Я скажу тобі, чого я не роблю зі своїми грішми: я не витрачаю багато на себе, а коли вже щось витрачаю, то це не па вітер. Ну як, ти задоволений, голубе?
Вона знала, що я буду задоволений. Знала, що завжди перехитрує мене й візьме гору, а легко домігшись свого, починала лащитися до мене. Принаймні так я все це собі уявляв. Вона завжди була щедра на ласку, але часом я мимоволі думав: вона обдаровує тебе тим, чого ти зовсім і не просив.
Розділ п'ятнадцятий
Ми з Рупертом розподілили свою роботу приблизно так: я відповідаю" за справи, пов'язані з будівництвом суден, а він — за переговори щодо нафти. Отже, само мені випало йти на розмову з експертом по суднах, який прибув з радянською торговельною делегацією.
Борис Крилов чекав на мене у вестибюлі. Ми сіли у великій порожній вітальні, що, як видно, правила там за клуб. Крилов, як і багато росіян, був приземкуватий, опасистий; під час війни служив у флоті, що діяв на Ладозькому озері, і при обороні Ленінграда втратив ногу. По-англійському він розмовляв з помітним американським акцентом. Коли я розповів йому, що десять років проплавав по морях, здебільшого простим матросом па старих вантажних суднах, він аж підхопився з місця.
— Оце молодець!— вигукнув Крилов і відразу ж звелів принести пляшку горілки й склянки.
Фредді дав мені орієнтовні кошториси на всі судна, які ми могли збудувати, і строки поставок. Це мало означати нашу попередню згоду на підряди. Я передав папери Крп-. лову, а він, навіть не цроглянувши, згорнув їх і недбало поклав у внутрішню кишеню. Потім він спитав, чи могла б фірма "Ройс" збудувати трьохсоттонні лісовози — чи це не замалі для нас судна.
-— Не думаю, що замалі,— відповів я, здивований таким поворотом.— Чому?
— Можливо, нам буде потрібно з п'ятдесят таких суден,— провадив далі Крилов.— Вони для нас економічно вигідніші, бо можуть заходити вище, в невеликі річкові порти, яких так багато у нас на узбережжі.
— А як же з тими суднами, на які ми вже прийняли замовлення?— спитав я.— Адже ви щойно поклали до кишені кошториси на них.
— Е,— сказав Крилов і махнув рукою, не меншою, ніж моя.— Ми вважаємо за краще замовити вам сухогрузпі судна. А ті надто спеціалізовані й не такі вигідні для вас.
— Ви хочете .сказати,— вражено запитав я,— що наші підряди на два плавучих рефрижератори нікому не потрібні?
— Та ні, потрібні,— неуважно відказав він,— але навряд чи варто говорити про них, поки ви не згодні взяти в обмін нафту. Вчора містер БепЬон із вашої торговельної палати заявив, що нашої нафти ви не візьмете.
Я знав, що наша розмова рано чи пізно торкнеться нафти, хоча й не думав, що це станеться так скоро. Отож сказав йому, що питаннями нафти займається Руперт і, як ми сподіваємось, їх незабаром буде розв'язано позитивно.
Містер Крилов недовірливо знизав плечима.
— Гаразд,— мовив він.— Дасте мені знати, коли будуть якісь зрушення.
Я ще раз марно спробував перевести розмову на рефрижератори. Ми випили горілки, і Крилов розповів мені, що близько знайомий з Водоп'яновим й що Ніна дуже прдв^я-залася до Рупертового спна, бо своїх дітей не має. Сказав також, що росіяни збираються видати книжку про Руперта й Водоп'янова. Ми знову цокнулися склянками, і Крилов, випроставши свій алюмінієвий протез, який тихенько рипнув, сказав мені:
— Ви — моряк. А моряки завжди добрі друзі нашої країни, чи не так?
— Абсолютно так,— відказав я, і ми розійшлися друзями па все життя, але справа моя не посунулась від того ані па крок.
Руперт не здивувався, коли я розповів йому про цю зустріч, хоча й —був явно розчарований. Щоб трохи потішити його, я сказав, що росіяни мають видати книжку про нього й Водоп'янова.
— Причому доброзичливу,— додав я, підігрітий горілкою.
— Краще б дали вопп всій цій історії вмерти своєю смертю,— відповів Руперт, а потім розказав, що вчора ходив радитися до Парка, адвоката фірми Ройсів. Колись я познайомився з пим у Фредді — своїми грубими окулярами й хрипким голосом він нагадував шофера таксі.
— Гледмен згоден змінити розділи про перехід по кризі,— розповідав Руперт,— якщо я відкрию їм, як мене обробляли росіяни. Тоді вони навіть підуть на те, щоб дати книжці іншу назву: "Російські нагороди Руперта Ройса".
— Дуже мило з їхнього боку. І ви погодились?
— З якої б то речі? Адже це дурниці. Я засміявся.
— Мені, Джеку, не до сміху,— сказав Руперт.
— А ви не можете притягти їх до суду за наклеп?
— От про де я й радився з Парком. Він сказав, що, можливо, я виграю справу, але врешті моє ім'я і репутація все одно загинуть без вороття.
— Тягніть їх до суду!— войовниче вигукнув я. Руперт похитав головою.
— Джо цього не знесе.
Але ж вони брешуть. До суду їх!— повторив я, все ще трохи напідпитку.
Холодні* голубі очі Руперта з хвилину пильно розглядали мене, але він навіть не посміхнувся. Тільки знову похитав головою і похмуро мовив:
Нехай видають.
А як же Джо? і
Доведеться нам пережити це,— відповів Руперт.
і
Звичайно, я постарався, щоб і мене запросили в середу на обід, де мала бути Ніпа Водоп'янова. Ще ніколи будинок Руперта в Хемпстеді не мав такого урочистого вигляду, не був сповнений таким теплом і затишком, якими може потішити взимку старовинний лондонський особняк, коли цього захочуть господарі. М'який ворс новихкп-лимових доріжок на сходах пружнр вгинався під ногами, зручні старі меблі вилискували, наче непідвладні часу. Вікна були чисто вимиті, у каміні яскраво палав огонь, на стінах красувалися куплені Рупертом дорогі картини сучасних художників (останнім часом Руперт непомітно для себе захопився модним живописом), скрізь сяяли вишукані й дорогі світильники — недавнє надбання Джо,— а сервант з фамільною порцеляною, що коштувала величезні гроші, мав просто-таки розкішний вигляд. Багатий чайний сервіз уже був розставлений на столі поряд з величезним блюдом тоненьких, аж прозорих сендвічів, швейцарськими вазами з шоколадом, цілою горою заборонених у домі південноафриканських фруктів, оранжерейних персиків і винограду, силою-силенною квітів,г— і все це надавало старому будинку комфорту, багатства, надійності, доброго смаку, одвічного й неминущого суто англійського духу.