— Як по-вашому, хто б це міг бути? — запитала нас Пеггі.
Руперт розгублено кивнув головою незнайомцеві, якого мав упізнати, але не впізнавав.
— Це брат Фредді, Гледвін, ще один ваш кузен,— сказала йому Пеггі.
Дивовижне самовладання цілком тверезої людини поєднувалось у Гледвіна з порожнім, невидющим поглядом п'янезпих очей.
— А, то ви Гледвін,— мовив Руперт. (Коли я згодом піддражпював його цим зауваженням, він відповів: "А що інше я міг сказати?")
Гледвін мовчки, з підкресленою гідністю вклонився і дуже рівно пішов від пас.
— Він намагався позичити в мене сто фунтів,— пожалілася Пеггі.— А он його третя дружина, Джоан. Хочете з нею познайомитись? Колись вона була манекенницею, Джоан Кашмір...
Джоан і залишилась типовою манекенницею: вона раз у раз прибирала безглуздих застиглих поз, щоб виставити в найвигіднішому світлі то своє обличчя, то шию, то стан.
— Ні, дякую,— сказав Руперт.
Ми пішли в. бар, сіли на червону плюшеву канапку й взялися читати вечірнРгазети, що їх дав нам бармен. Попи
1 Робіть ставки (франц.).
97 4 д. олдрідж
ваючи кампарі з лимоном, що мало приємний гіркуватий присмак, ми чекали, поки жінки облишать гру. Руперт був дуже мовчазний; я зрозумів, що він стривожений розмовою з Наєм, і ця тривога передалася й мені.
Коли прийшла Джо й попросила в Руперта ще один чек, він відмовив їй; вони ^сперечалися, і стало ясно, що час уже рушати додому. Пеггі сказала, що програла триста фунтів.
— Я ніколи не виграю,— бідкалась вона.
Залишивши Рупертову матір у колі знайомих (вона потроху вигравала), ми сіли в "ролс-ройс" Фредді й насамперед завезли додому Пеггі. Коли Руперт проводжав її до дверей будинку, я почув, як вона сказала:
— Я хотіла б колись поговорити з вами, Руперте. Мені потрібна чоловіча порада.
— Коли вам завгодно, Пег,— невимушено озвався Руперт.— А про що йдеться?
— Та про...— Але раптом передумала й сказала: — А втім, пусте, забудьмо про це.
— В нашій родині забагато секретів,— поскаржився мані Руперт, коли поїхали далі, до мого дому, чи точніше до мебльованих кімнат у Челсі, де я оселився, заощаджуючи гроші, за що мені добряче перепало від Пепі.
Джо заглибилась у свої сердиті думки про п'ятдесят фунтів, я^шх не дав їй Руперт, і тим зіпсував увесь вечір, Руперт і собі сердився на неї, й таким чином вечір закінчився сваркою. ^
— Сподіваюся, Фредді пощастить з Наєм більше, ніж мені,— сказав Руперт, коли я вже виходив з машини.-^ А як ні, то я буду змушений сам удатися до Пінка Вендіто, хай навіть це й не до смаку Фредді.
— Ви ж і не сподівалися попутного вітру, чи не так? — спитав я.
— Мабуть, що ні,— відказав він, коли машина вже рушила.
Я почекав, доки вони зникли з очей, пройшов по Кіпгз-роуд і, сівши в. таксі, подався назад до Болдвіна. На душі в мене було так погано, що навіть той клуб здавався приємнішим за мою мебльовану кімнату. Фредді я знайшов у барі, разом з рештою "п'ятірки", ще не п'яного, але напідпитку, Я трохи пброзмо'вляв з одним яхтсменом, ІЦО був серед них,— він мав шістдесятифутову шхуну, тобто найменший вітрильник, який варто мати,— а тоді підсів до Фредді. Згодом до нас підійшов Най і теж сів поруч.
— Ви знаєте, Фредді,—* сказав він,— отой ваш кузен — дуже дивний суб'єкт. і
— А що ж у нього такого Дивного? — обережно запитав Фредді. і
— ЧИ ВІДОМО вам, що ПЄВЦИЙ час дехто був переконаний, що він завербований росіянами?
— Та хто ж би цьому повірив-! — зневажливо мовив Фредді.
— Американці й досі певні, що він не робив ніякого переходу по кризі, а прбсто його підібрав російський підводний човен, а вже потім він повернувся на острів Мел-вілл разом з їхнім пораненим льотчиком. Якийсь наш розумник навіть написав про це книжку.
— Невже ви прислухаєтесь до вигадок старого негідника Лілла? Та й хто повірить такій нісенітниці...
— Берті Лілл тут ні до чого,— заперечив Най.— Мені казав, про це Рендолф.
Фредді вилаявся.
— Отож, Фредді, навряд чй розумно з вашого боку вплутувати в таку історію фірму "Ройс", ви й самі це знаєте.
Фредді мовчки заплющив очі й не став сперечатися. Тепер і для нього вечір був зіпсований, тому я#зрештою облишив свій намір, і ми разом поїхали.додому.
Я не знав, чи збирався Фредді сказати про цю розмову Рупертові, чи пі, але сам вирішив розповісти йому все й наступного дня так і зробив.
— Але навіщо старому знадобилося виносити це за межі родини й нападати на мене? — запитав Руперт, коли ми прийшли до Фредді, щоб почути його думку. /
— Не тільки на вас,— сказав йому Фредді,— але й на мене. Рендолф знає, що я підкопуюсь під нього, от і підкопується тепер під мене. Він має спільників, і Най — один з них.
— Най мене не — відстрашить,— рішуче сказав Руперт.
— Ну що ж, дійте далі,— невесело мовив Фредді.— Але бога ради, Руперте, займайтеся тільки своєю справою і по робіть нічого, за що вони могли б зачепитися, бо це що дужче ускладнить мов життя. Най — небезпечний мер-
80ТНИК.
Розділ чотирнадцятий
Наближався час зустрічі Руперта з Ніною Водо— —п'яновою, і я бачив, як він хвилюється; але мене брала цікавість, і я почав розпитувати його про Ніну. Спитав, хто вона насправді, і Руперт одказав:
— За фахом — погана поетеса. Я засміявся.
— Можете собі сміятися, Джеку,— сказав він,— але це щира правда. Хоч одного разу я був свідком, як, виступаючи перед виноградарями Криму, вона буквально полонила аудиторію своїми жахливими віршами.
— То чому ж ви вважаєте, що вони жахливі? — запитав я.
— Бо вони таки жахливі,— наполягав Руперт.— Щось там про російських робітників, які, мов ті боги, працюють на благо світу, прокладають шляхи,для нових поколінь і плекають честь соціалізму, наче ніжну виноградну лозу, і таке інше, і таке інше. Терпіти не можу таких словес.
— Ви людина Заходу,— зауважив я.— Вони й не були розраховані на те, щоб вразити вас.
— Але вони мене вразили, хоча й видались мені сміховинними,— сказав Руперт.— У* них вона виробила для себе цілий моральний кодекс загального братерства.
-^Такі речі тепер не в моді.
— Знаю. Але їй бракує розуміння реального життя. Отож декому тут легко буде виставити її на посміх.
— Але кому це в біса потрібно?
•— Знайдеться якийсь ідіот,— відказав Руперт.— А вона таки щиро вірить у свої моральні засади.