Ми сиділи на приступці бііія його саморобного озера й сперечалися про справи фірми Ройсів. Дядько Рендолф лаяв Фредді за його революційні плани перетворити родинне суднобудівне підприємство на щось інше, не знати й що саме.
— Йому тепер байдуже до суден,— бурчав він.— Хоче все спродати й вкласти капітал у нерухоме майно, в полімери та нейлон.— Рендолф рвучко випростав свою довгу ногу й показав Рупертові на нейлонову шкарпетку: мовляв, чи може .бути щось ганебніше?
Руперт лише посміхнувся.
— Уявити собі не можу, щоб Фредді хотів ліквідувати фірму,— мовив він.— Та й, зрештою, ви ніколи цього не дозволите.
— А я тобі кажу, що саме до цього він веде,— не вгавав Рендолф.— Він твердить, ніби часи розквіту британського судноплавства відійшли в минуле. Мовляв, прибутки тепер надто (малі й не виправдовують затрат. Як на нього, треба розпорошити капітал. Він хоче припинити, будівництво власних суден і купувати їх в Японії. А гроші вкласти в щось інше. В що завгодно, аби лиш мати двадцять процентів зиску на кожний пенс капіталу. Він просто-таки схибнувся на грошах, як і все нинішнє покоління.
Ми вже відійшли від озера і стояли тепер, як я помітив, серед поля, а навколо, скільки сягало око, розкинулись горби, видолинки, річечки, гаї, мисливські заповідники, ферми, хутори, стайні, будинки, хліви, сади,— і все це належало Рендолфу.
— А проте часи розквіту британського судноплавства таки минули,— зауважив Руперт.— І всі це розуміють, дядечку Рендолф, отже, Фредді нічого не вигадав.
— Та я й сам розумію. Але хіба це причина, щоб покинути все й тікати?
— Він каже, що хоче тільки реорганізувати...
— Він хоче загальноєвропейського ринку! Хоче збільшити прибуток з фабрик і заводів! Навіщо це? Перший-ліпший школяр знає, що ми пропадемо без розумної комерційної політики й без людей, здатних її обстоювати.
— Я завжди гадав, що мета розумної комерційної політики — поширювати свою торгівлю, де тільки можна і як тільки можна,— зауважив Руперт.
Старий пустив повз вуха ці багатозначні слова й показав на протилежний бік долини, де трактор тягнув за собою силосорізальну машину.
— Ні, ви погляньте на цього клятого ідіота! — заволав він.
Силосорізка зигзагами, мов т^ змія, рухалася за трактором униз по схилу, тряслася £ погрозливо торохкотіла.
— Я ж казав йому, дурневі, щоб він керував уздовж схилу, а не згори. Вчора тільки казав. Він же поламає осі! Ні, не хочу на таке й дивитися!
Ми сіли в джип, і Рендолф сердито й відчайдушно погнав униз крутим ослизлим путівцем, тоді натиснув на гальма біля порослого травою закутка. Знову вийшли з машини, і Рендолф гучно плеснув у долоні, так що в повітрі шугнуло з десяток наполоханих куріпок;
— Це щоб не засиджувались на місці,— пояснив він.
Ми піднялися вогким схилом і сіли на оцинкований стічний жолоб. Дядько Рендолф показав на Джо з дітьми, що були десь за півмилі від нас, по той бік струмка. Джо навчала дітлахів, роблячи короткі проїздки галопом, і ми чули, як вона роздратовано вигукує:
— Ну ж бо! Давайте!
— Що давати? — спитав я Руперта.
— Та нічого, просто вона умовляє їх скакати слідом,— пояснив Руперт.— Тесс поскакала б, а от Роланд надто обережний.
— Є одна обставина, на яку Фредді анітрохи не хоче зважити,— сказав Рендолф, відвертаючи нас від цієї маленької сімейної ідилії.— Це та роль, яку фірма "Ройс" завжди відігравала в комерційній політиці Англії. Ми ніколи не захоплювались великими пасажирськими рейсами, а в скрутні роки не пускалися берега і не вдавалися, як ото Кунард і ще дехто, до всяких там готелів, авіаліній та інших дурниць. Ми завжди самі будували більшість своїх вантажних суден, самі експлуатували їх, страхували де могли, мали в колоніальних портах власні склади, ліхтери, запаси палива. Завжди прагнули, щоб наші інтереси в світовій торгівлі й судноплавстві становили єдине ціле й були невіддільні від поточної морської політики нашої країни. В минулому столітті ми мали найбільше складів у китайських портах, ми перші збудували відкриті сховища для каучуку в Малайї, перші спорудили спеціальні судна для перевезення перуанської селітри й фосфатів Океанії, проклали в Нікарагуа першу залізницю для доставки лісоматеріалів у глибоководні порти. Оце справжні здобутки.— різко мовив'він,— і хоч грощі теж мають* велику вагу — вони, так би мовити, сировинна для НАШИХ капіталовкладень,— проте ніколи не були !.і не є нашою єдиною метою. А от Фредді хоче всього цього1 зректися, бо йому, бачте, аби тільки швидше й більше нажіатися на чому завгодно. Хоч би й на нейлоні! — з болем докінчив Рендолф.
Він знову плеснув у долоні, і сполохана куріпка кинулася навтіки, мов заєць, перше ніж важко злетіла над землею, мало не зачепившись за живопліт. Коли ми повернулися до машини, Руперт вирішив скористатися з слушної нагоди.
— Коли ви хочете торгувати, дядечку Рендолф,— сказав він,— то я пропоную збудувати кілька суден для росіян.
— Чув я вже ці розмови,— озвався Рендолф.— Та^ хоч би хто це пропонував, я ніколи не погоджуся.
— Чому? Не можнд ж отак відкидати доброго покупця.
— Вони для нас не покупці, затям собі.
— Ви ж перевозите їхній цукор, і зерно, і добрива, страхуєте їхні сухі вантажі...
— Це чиста комерція. А £удна — річ така, що їх можна використати як завгодно, тому я нізащо не робитиму їх для росіян. І з чого раптом ти надумав їм допомагати? Чому це так цікавить тебе?
— Облиште свої підозри,— відказав Руперт.— Просто я подумав, що непогано б налагодити з ними нормальні ділові стосунки.
— Ти їздив туди, чи не так?
— Так.
— І вони просили тебе посприяти цьому? Так мені ка-заіга.
— Не зважайте на те^ що натуркав вам Дж. Б. Лілл,— спокійно промовив Руперт.— Це моя власна ідея. Справа цілком законна, хоч би як ви на неї дивилися. Отож не примішуйте до неї Ліллових вигадок.
— Мені байдуже, що там каже Берті Лілл. Я тільки хочу знати, чого ти так'за них учепився.
— Я ж вам сказав. Ви повинні зрозуміти одну річ, дядечку Рендолф. Не можна більше вважати їх паріями. Ті часи давно минули без вороття. Тепер росіяни рівні серед рівних у світі.
— Е, ні. Для мене вони такі ж парії, як були, і завжди ними залишаться. Вони намагаються купувати судна, де тільки можуть, щоб підірвати наше становище на морях.