Казав би ти, що привикли до неї. Не віднині триває. Рік у рік набирають молодь у полки і шлють у далекі походи в Польщу, в Литву, в Московщину, Бог вість де. Не один пішов здоровий, як дуб, а вернув без ноги, без руки, обезвіченим калікою, тягарем для громади і для родини.
Багато не верне ніколи.
Невже ж можна привикнути до того?
Війна... Гетьманська столиця, Батурин, ще не бачить її. Тут тільки трохи московського війська постоєм стоїть, для порядку. Пишні батуринські сади вгинаються під яблуками, грушами та сливами, солодкими, як мід; зародили поля, худоба теж здорова. Та не тішаться своїм добром мешканці гетьманської столиці. Почувають себе, як перед відлетом птахи. З тривогою дивляться на північ і на зрхід. Звідтам хмари надходять, — буря іде.
Всіляко про шведів говорять. Кажуть, що добрі люди. В Могилеві нікому кривди не робили. Платять за все. А все ж таки страшно, бо це чужий, невідомий народ і лютерської віри. А найстрашніше, що цар велить перед шведами городи й села палити, пустошити край.
Тривожиться Батурин. Робота людей не береться. Гуртами по вулицях стають і розговорюють. Кожда вість блискавкою перебігає город, кожде слово стосотним відгомоном відбивається, росте до розмірів велетенських, страхітних.
Багатіші по погребах, клунях, омшаниках закопують добро, по лісах ями для себе заздалегідь гребуть, щоб було де перетривати негоду.
Свідоміші городу не гадають кидати. Це ж кріпость, треба тільки направити її. Направляють. Дивуються, чому гетьман не велів укріпляти Батурина, хоч, кажуть, укріпляє Стародуб, Чернігів, Ромен і Гадяч. Мабуть, не гадає, щоб ворог облягав його столицю. Потішаються.
На замку з раннього ранку до пізної ночі гримлять молоти, скрегочуть пили, глухим гомоном відбиваються від старих замкових стін удари сокир. Самі міщани проводять тую роботу, захищають себе і своєї столиці.
Мотря на лавці під хатою сидить. Вона в чорному вбранню, лиця приблідли, щолиш перебула недугу. Дивиться на небо синє, гаряче, на дерева, повні овочів і листя, на силу і красу природи, і так їй дивно на серцю, що й виповісти не може... Кривавий поміст, колода і сокира... Батько... Того образу не забуде ніколи. Хоч як бажає — не може... Дивується, як Любов Федорівна може ще жити на світі. Поїхала на хутір і безвихідно пробуває у ньому. Вона — причина такого нещастя...
Повіки опускаються на очі, голова подається взад, на білу, теплу стіну, перед очима літають рожеві листочки троянд, руки пашать, ніби хтось мурашок до них насипав, — чорно...
Мотря будиться на білій постелі. Біля неї сидить її муж. Чому він, чому не той, другий?.. Судженого і конем не об'їдеш... Той, другий, у Києві тепер. Військо туди з-під Білої Церкви привів. Київ ожив. Гетьмана дзвони св. Софії вітали. Та не так, як вона собі того бажала, як тітці розказувала колись. Де він, де його побіда, де цей великий день? Як важко дожидати його!..
Сумно й тривожно дивиться Чуйкевич в очі своєї любої дружини.
Мотря підносить повіки.
— Ти тут?
— Біля тебе, Мотре.
— А робота?
— Я її пильную.
— Правду кажеш?
— Невже ж я коли брехав тобі, Мотре?
— Не хочу, щоб із-за мене терпіли твої діла. Не забув якого приказу, Іване?
— Вони в мене списані на папері. Роблю що гетьман велів, не турбуйся!
Очима, повними вдяки, дивиться на нього.
— Що нового? Є вісті які?
— Вісті, як птахи, не знаєш звідки прилетіли. Неважні.
— З Києва нема якої почти?
— Чуйкевич замнявся, мовчав.
— Таїш що переді мною? Може, щось недобре?
— Ні, Мотре. Нічого доброго і нічого злого. Отак собі.
— Чому ж ти тоді не говориш? Не бентеж мене.
— З Києва післанець прийшов.
— З Києва? — І Мотря сіла на постелі. — Хто такий?
Чуйкевич взяв її за руку.
— Не тривожся, сотник один із сердюцького полку, ти його не знаєш.
— 3 чим прибув? Може, гетьман нездужа, може, його цар до себе покликав?
— Заспокійся. Гетьман здоровий і здоровить тебе. Цар його кличе, та він не спішиться. Нема дурних. Казав перебрати і наготовити акти, що я і зроблю.
Мотря заспокоїлася, але за хвилину стала знову питати:
— Тільки всього? Не таїш ти що переді мною?
— Як на сповіді кажу, яка ж бо ти!
— Хочу все знати, все, все, — розумієш? Не хочу бути куклою до забави, дитиною, перед котрою закривають правду: підросте — довідається. Коли я дружина тобі, так нічого не скривай переді мною. Не бійся, я сильна, не вгнуся. Кажи!
— Нічого незвичайного не привіз цей сотник. Вір мені.
— А що розказує про Київ, про гетьмана, про діло?
— Багато.
— Хочу почути. Мушу!
— Підожди. Він ще нині не їде. Завтра запрошу його до себе, розкаже. А нині ти хора, — спічни!
— Не можу. Це недуга не тіла, а душі. Ти знаєш: душа спокою не має.
— Оповідання ще гірш збентежать тебе.
— Збентежать і заспокоять. Знаю свою вдачу. Поклич його. Ось бачиш, я вже здорова, сильна, — поклич.
Чуйкевич не міг відмовити. Згодився і післав за сотником чуру.
— Кажи, що просимо пана сотника до себе на вечерю.
Чуйкевич пішов перебиратися, щоб гідно привітати гостя. Вернувши до світлиці, здивувався. Побачив Мотрю відсвіженою і причепуреною. "Яка сила волі у тієї жінки, — погадав собі. — Такий удар перебула й не зломилася. Цікавість до справи тримає її".
Мотря прибирала в світлиці. Стара мебель творила гарний контраст до її молодечої появи.
— Мотре, невже ж у нас прислуги нема?
— Не можу всидіти без діла. Тривожуся, сама не знаю чого.
— Лиши тривогу мені, я мужчина. Найгірше вже поза нами.
— Хто знає, Іване, — відповіла, сідаючи в старосвітський фотель, — не раз здається, що гірше, як є, вже й бути не може, а поживеш, і побачиш, що ні. Бездонний ящик Пандори. Невже ж ми знаємо, який дарунок готує нам доля?
— Як поганий, то не приймемо. Хай ворогам нашим підносить.
— Доля не питається нас, — що хоче, те й дає.
— Поборемо злу долю і заживемо щасливо. Говорив зі щирої душі, бажаючи не так собі, як своїй дружині тихого, безтурботного щастя.
— Дай Боже, — відповіла Мотря. — Ось і наш гість. Чуйкевич вибіг назустріч.
— Мир дому сему і всім живущим в нем, — промовив гість, переступаючи поріг. Перехрестився до образів, а побачивши хазяйку, відрекомендував себе і поклонився в пояс. — Гарною дружиною поблагословив вашу милість Господь, — повернувся до господаря дому. — Їй-Богу, ненаглядна краса. Тільки стій і дивися, забуваючи про шаблю, війну і про всякія другія околичности. (Гетьманський післанець старався актовою мовою говорити).