Брав гетьмана попід руки.
— Лиши! Не піду! Чого хочуть?
— Всіляко кажуть. Хтось вість пустив, що гетьман військо покинув — утік.
— Коня!
— Милосте ваша, стійте!
— Коня мені в цю мить!
Привели три.
Червоний місяць зайшов, чебо хмарилося, в таборі робилося темно.
— Посвітити мені!
З шатра винесли кілька смолоскипів, запалили, підняли вгорі.
Гетьман скочив на коня, праворуч Апостол, ліворуч Орлик.
— Перша сердюцька сотня зі мною! — подав приказ.
Гаркнули бубни, залунав тупіт чобіт, білий гетьманський кінь гордовито ступав.
Смолоскипи, як огненні бунчуки, маяли над головою. Спинилися біля кордону, який насилу вдержував Ломиковський.
— Нас зрадили!
— Нас продали!
— Москалям на знущання!
— Віроломники, торговці! Де гетьман? Пускайте нас до гетьмана!
— Я тут! — озвався нараз гетьман, висуваючи свого білого коня вперед.
— Милосте ваша, не експонуйте себе! — благав його Апостол.
Орлик вхопив гетьманового коня за уздечку.
— Пусти! Зі смолоскипами тут! Світіть, хай бачать темняки, невірні Фоми, хай бачать бентежники, що я ще не втік ані не заков'яз зі страху перед ними. Доторкайтеся мене, впевніться, що це Іван Степанович, не кукла, котрою обдурюють вас. Чого ж ви стоїте, крикуни, бешкетники, ревуни безсоромні? Чого дивитеся на мене? Горлайте, ревіть, покажіть, які хоробрі!
Передні мовчали. В задніх рядах озивалися ще несміливі погрози, як по бурі громи.
— Гарчиш, як з-поза плота собака! Виходи наперед, хай побачу тебе, бо, певно, ще у бою не бачив. У власному таборі воювати хочеш, — лицарю безіменний, виходи!
— Гетьман, гетьман! — загомоніло кругом.
Товпа хвилювала. Ставали навшпиньки, щоб глянути в гетьманське обличчя.
— Він...
— Іван Степанович.
— Не втік.
— Не передав нас москалям.
— Хай живе гетьман Іван Степанович!
— Хай живе!
Перша сотня прибічного сердюцького полку вдарила в бубни. Гетьман скинув шапку з голови.
— Козаки! Бешкетів у таборі не стерплю. Не рейментую над язикатими бабами, а козаків проваджу по волю і по славу. Кому закочується ребелій, кого сполошиш бабською сплетнею, як віхою нев'їждженого коня — хай іде з табору, геть, до повних мисок, на теплі запічки, до спідниць. Мені трусів не треба, мені треба козаків таких, як були за Остряниці, Наливайка, за Гуні, за батька. Хмельницького, Виговського, Дорошенка, таких, як ті, котрими я рейментував досі. Гетьманське слово даю, що нікому за це волос з голови не спаде, може йти, але зараз, у цю мить, поки я тут. Хай бачу тих, що остануться біля мене, готові так само, як і я, на дальші труди, походи, бої, на рани і смерть за нашу віру святу, за вольності козацькі, за жінок, дітей, батьків і сестер, за Вкраїну, її добро і славу. Хай нинішня тривога, як лопатка у руці хазяїна, відвіє полову від зерна, бо з половою нема мені чого возиться. Виходіть!
Товпа подавалася взад, дальше. Між нею і білим конем росла широка смуга, озарена червоним світлом смолоскипів, з котрих на стоптану мураву скапувала перетліла смола.
Товпа втікала перед білим конем і перед очима гетьмана, що росли й пламеніли, як зорі, як смертоносні кулі, вилітаючі з цівок. Влучали, разили, спричинювали біль. Біль сорому, глуму, зпрдливої наруги. На смугу між білим конем і чорною товпою не виступав ніхто.
— Нема таких? Тишина.
— Нема таких?
Відгомін повторює: та-ких!
— Втретє і востаннє питаюся вас, панове козаки, чи нема між вами таких, що завтра спроможні зробити новий бешкет, новим соромом обезславити наш останній козацький табор?
— Нема! Нема! Нема! — загомоніло кругом. Гетьман шапку знову з голови скинув, направо й наліво нею махнув:
— Вітаю вас, що обіцяли доховати віри батькам своїм, вітаю козаків українських, котрих обіцяв повести крізь огонь і воду по добро і славу. І знайте, скорше місяць відірветься від неба, ніж я покину вас!
— Хай жиє Іван Степанович! Хай жиє гетьман!
— Спокійно і карно розходіться по куріням своїм. Ніхто за нинішню тривогу не буде відповідати. На це вам моє слово.
— Спасибі, батьку наш!
— Але якщо ви ще раз зважитеся заколот який піднімати, покараю гостро, безмилосердно, за нині і за той раз. Розходіться!
Білий кінь стояв на чорнім майдані, поки останній чоловік не зійшов із нього.
Меркли зорі. Лягали поранні імли Проймаючий вітрець потягав від лугів.
— Звичайний інцидент, — казав до Апостола гетьман, — а панове-товариші ребелію з нього зробили. Доброї ночі вам. Заходьте вранці до мене.
ГОДІ
Ломиковський, Горленко, Апостол і Зеленський раннім ранком ішли головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборі було спокійно, як ніколи.
Козаки милися, кормили коней, дехто мовив поранню молитву.
Нігде ні сліду вчорашньої тривоги. Де яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка,
відірваний від жупана рукав, позапрятували і кров попритрушували землею.
— Тільки зуб не один у болоті остався, — завважив Данило Апостол.
— В козака зубів повна губа, як виб'ють два-три, не почує.
Гетьман дожидав їх у шатрі.
Гладко вибритий, гарно вбраний, вітав їх своєю звичайною усмішкою.
Ломиковський добув в киреї зложений удвоє великий лист паперу.
Гетьман прочитав його уважно. — Тепер гаразд. Усе як слід, виразно і ясно. Знаю, чого
хочете від мене і постараюся вволити вашу волю.
— Не нашу, а й свою.
— Рад буду, якщо ваша воля моєю стане. Підпишіть же тепер.
Поклав лист на столі, старшини підписували, як учора.
— Так. А тепер принеси, Пилипе, Євангеліє і хрест, знаєш котрий.
Апостол заглянув до одного й до другого переділу шатра, — не було нікого. Зеленський зазирнув крізь віконця, — ні живого духу кругом. Горленко викресав огонь, роздмухав чир і засвітив свічки.
Святочний настрій запанував у гетьманському шатрі. Крізь віконця, заслонені шовковими тонкими занавісками, пробивалося поранкове сонце. Блідо горіли свічки. Полинялими красками розцвіталися вишивані на шовках квіти.
— Присягніть на святе Євангеліє і на хрест з часткою животворячого древа, що це, що написали ви мені, написали свідомо, щиро і що не відступите від того ніколи й за ніяку ціну, а так само і не відступите від мене, коли я згідно з бажанням вашим перейду до короля Карла.
— Присягаємо! — повторили за гетьманом, підносячи праву руку вгору, і поцілували хрест і Євангеліє.