Сонце сховалося за двір і з-поза білих стін сипало золотом на Мотрю і на тітку. Мотрі голова в золотім сяєві горіла, як на образах святі. Темна стать Марії Федорівни замітно виступала на тому золотистому підкладі, ніби ікона. Дерева тулилися до себе, як у любовному захопленню, трава аж клалася, немов сонце гладило її теплою долонею і вона пестилася.
— За той час, як ми балакаємо, тітусю, не одна квітка розцвілася. От хоч би й косатиння отеє. Перше тільки пупляхи стирчали, а тепер, дивіть, який гарний квіт.
Марія Федорівна глянула й перехрестилася.
— Дякуємо тобі. Господи великий, за тую красу і за те добро, що зсилаєш його на світ, звеселяючи ним наші негідні очі. Прости і не гнівайся на нас, що не вміємо вживати твого найбільшого дару, дару життя.
Заскрипіли ворітця, і почулося, як хтось до двора пішов, побренькуючи шаблею і острогами.
— Хто це?
— Хтось чужий, бо лаяли собаки.
— Та. мабуть, і не зовсім чужий, бо скоро уйнялися.
— Побачимо.
Так гарно було в городі в це тепле, весняне підвечір'я, що не спішилися в хату. Коли хтось чужий, так прислуга покличе.
Але замість прислуги побачили козака, що пройшов двір і виходив до них дверима від городу.
Марія Федорівна руку над очі поклала і крикнула:
— Чуйкевич!
В її голосі чути було радість, більшу від тої, з якою вітають звичайних гостей, навіть на хуторі, де скучно за людьми.
Мотря не рушалася з місця.
Свіжовиструганою сгежкою з двора під крислату липу йшов козак. Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок кроків на три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув.
— Доземний поклін, милості вашій, Маріє Федорівна, і вам, Мотре Василівна! — промовив різко, але чути було, що голос його злегка дрижав, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч.
Марія Федорівна встала й простягнула руку до нього.
— Слихом спихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати.
Чуйкевич поцілував руку Марії Федорівни, а вона поцілувала його в голову, як сина.
Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс.
— Давно не бачилися, — вітай! — сказала Мотря і теж руку до нього простягнула. Взяв, потримав і до уст підніс:
"Чи вільно?"
Мотря подивилася на нього.
— У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи зблизька?
— Від гетьмана лист до генерального судді возив, а вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові.
— І добре зробив, — озвалася тітка, — а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у нас?
— Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі.
— Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми.
— Мотря Василівна теж?
— Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію.
— Бодай би вас Бог милував, — вмішалася Марія Федорівна. — Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою, і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі Іване, стілець, ось він там, під другим деревом, — бачиш? — і сідай з нами.
Чуйкевич послухав.
— Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся. Чуйкевич присунувся ближче.
— От, тепер-то я-й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів.
— Краще кажіть, що постарівся. Вже й сиві волоски попадаються.
— Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй!
— Здалеку, шановна Маріє Федорівна, з самого Києва.
— Що ж там гетьман?
Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в воздусі висіло і кождий при всякій зустрічі питався його: що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не дриґнула на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру. Її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була, як перше, і, може, ще краща від колишньої Мотрі.
Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.
— Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою. — Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?
— Недавно його милість з Жовкви вернув.
— З Жовкви? — спитала Мотря. — Що ж він там робив?
— Цар на раду воєнну кликав.
— Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось великого цар готує.
— Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти.
— І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому. Мотря слухала вважно. Чуйкевич говорив дальше:
— Кажуть, бурлива була тая рада. Говорять, ніби цар гетьмана обидив... Мотря спалахнула.
— Обидив? Як?
— Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернув і нарікав на невдячність царя.
— І що? Що дальше, говори! — наглила Марія Федорівна.
— І — ніщо. Помирилися якось. Всі троє на хвилину замовкли.
— По-ми-ри-ли-ся...
— Цар навіть сина свого гетьманові довірив, і гетьман до Києва вернув. Дальше фортецю будує.
— Таж її ще тогідь збудували! — завважила Мотря.
— Не хоче наша земля слухатися царських інженірів, — пояснював Чуйкевич. — Ті окопи, що їх насипали тогідь, поосувалися. Тепер їх ізгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться їздити далеко. Коней так позаганяли, що від вітру валяться.
— Навіть коней козацьких обезсилює цар, —і Мотря жалісно зіпхнула. — Видно, хоче він, щоб у нас ніякої сили не залишилося. Одних порозкидав по світі, других дома лишив і висотує з них жили, хто ж тепер стане супротив-лятися йому?
— Хіба запорожці, — завважила тітка.
— Запорожці гетьмана не люблять.
— Хто тобі це, Мотре, казав? Запорожці підуть за тим, хто за волею обстане. Гордієнко — умний чоловік. Але я про київську кріпость почав. Отож там тепер другий перстень валів будують, починаючи від печорського містечка аж наниз, до Дніпра.
— Боже, скільки роботи! — аж скрикнула Марія Федорівна.