В И Х І Д ІІ
Анна Петрівна і Михайло.
Анна Петрівна виходить разом з Михайлом з парку, у неї в руках картонка.
А н н а П е т р і в н а. И не думай отнекиваться. В сенате серьезное дело; все наше состояние на волоске. Коли батько говорит, что нужно ехатіь, ,то уж верно нужно.
М и х а й л о. Та я в ділах не знаюся!
А н н а П е т р і в н а. Ну, ну, не рисуйся! Сам дядя приглашает, — научит!.. А кузину разве можно упустить: красавица, chic supreme, bon genre!* (*Найвищий шик, гарний тон (франц.).) Потом дядя: шансы-то какие! Ведь зто черт знает где можно очутиться! Я бы тогда переехала к вам в Петербург, освежилась бы хоть немного...
М и х а й л о (з досадою). Що вам за охота, мамо, зараз мене сватать? Та ще й вибираєте таких, що тільки плечима здвигнеш! Я з вами хотів би побалакати...
А н н а П е т р і в н а. Оставь, во-первых, свою хохлащину! Надоела...
М и х а й л о. Дуже швидко.
А н н а П е т р і в н а. Зто уж мое дело... Ты пойми, что дядя сам намекает в письме...
М и х а й л о. Та яке ж мені діло до його превосходительства...
А н н а П е т р і в н а. Что?.. От такой блестящей карьеры отказываешься? Да ты в уме ли?
М и х а й л о. Мамо, я хотів би побалакати...
А н н а П е т р і в н а. Отстань с твоим балаканням! Вы меня уморить хотите? Воспитывала, нежила, холила, чтоб хоть иметь утешение, видеть сина в блеске, гордиться им... и вот благодарность родителям — за их любовь, за то, что не жалели для вас ни здоровья, ни средств, потворствовали даже всяким прихотям хохлацким! Вот и утешение!
М и х а й л о. Мама! Да выслушайте же меня!
А н н а П е т р і в н а. Оставь!! Твои вечные противоречия положат меня в могилу... Я женщина слабонервная, чувствительная; у меня уже начинается тик... Я знаю, откуда вся порча: ты заразился идеями зтого пария!* (*Парія — безправний, зневажений.)
М и х а й л о. Не браните же мне хоть в глаза человека, который мне дорог!
А н н а П е т р і в н а. Дорог? Для вас всякая дрянь дороже матери!! Вы свою мать родную готовы променять на всякую сволочь! Молчите!.. Уж скоро добьете! (Іде хутко на рундук).
В И Х І Д ІІІ
Михайло сам.
М и х а й л о. Ну й добалакався! Два місяці чекав случаю, годив, думав натрапити на щасливу хвилину, коли матір весела, — от тобі й натрапив! З нею, значить, — годі: цей проклятий дядьків лист усе попсував... Хіба до батька удатись? Просто і думок не зберу... у такі нетрі та болота зайшов, що з кожним кроком тільки грузнеш більше та глибше.
В И Х І Д IV
Михайло і Пашка.
П а шк а (тихо підкрадаючись). То ви, Михайло Івановичу?
М и х а й л о. Пашка! Чого ти?
П а ш к а. Вийдіть зараз до млина: там Катря дожидається.
М и х а й л о. А що там?
П а ш к а. Як що? Цілий тиждень не бачили її, та й жалощів нема? Ви ж би подивились, що там у неї дома коїться. Мати знов занедужала; та то ще й слава богу: хоч не чує, що по селу дзвонять! І без того догадується вже, картає...
М и х а й л о. А мені хіба легче? Он зараз з матір'ю мав яку бучу!
П а ш к а. Хіба довідались?
М и х а й л о. Та ще ні... я ж оце збирався поговорити з мамою, попрохати... а тут до Петербурга притьмом кажуть їхати: пильне діло.
П а ш к а. Нещасна Катря! Невже ви її так кинете?
М и х а й л о. Хто ж тобі каже, що кину? Я ж за неї і розпинаюсь тут!
П а ш к а. Хоч би ж навідували її, а то все рідче та рідче почали ходити, мов цураєтесь! Вона ж такі за вас муки прийма — господи! Мов з хреста знята!
М и х а й л о. А ти думаєш, мені легко? Тут і дома не знаєш на яку й ступить, — і так і сяк підходиш, щоб прихилити своїх... і такі й сякі думки не дають спокою; а там прибіжиш до неї, щоб одвести хоч трохи душу, а вона зітхає, часом плаче... Така нудьга візьме, що й на світ би не дивився!
П а ш к а. Диво, що плаче! Вона більше й побивається, помічаючи, що ви не такі вже стали...
М и х а й л о. Я такий самий, а радощі-то не такі, яких чекалось.
П а ш к а. Чим же Катря винна? Хіба ж не бачите, що вона божеволіє, гине за вами?
М и х а й л о. А в мене, Парасю, хіба не плаче все у нутрі? Тим-то і тяжко йти на ті сльози...
П а ш к а. І як-таки вам рівняти себе до неї? У вас — і достатки, і розкоші, а у неї, бідної, часу нема і на своє горе: роби і на себе, і на свою матір слабу... А тут ще Дмитро скаженіє, всякі похвалки чинить! А ви хочете, щоб вона була весела.
М и х а й л о. Мало ще скрути — Дмитра на! Стережись, щоб з-за кутка не торохнув! Просто хоч пропадай! Адже я її хотів поки що одвезти до дядька чи саму, чи з матір'ю, — не хоче; хотів і її матір заспокоїти — боїться; що ж я маю чинити?
П а ш к а. Ну, а що ж і їй робить? Ідіть, голубчику, зараз, прошу вас, бо дівка просто не при собі...
М и х а й л о. Та ходім! (Подумавши). Треба конешне написати до дядька, послати мерщі... Так затяглеся вузлом, що й не розв'яжеш. (До Пашки). Почекай мене за хвірткою у садку, я тільки листа напишу та зараз і вийду! (Іде направо).
П а ш к а (проводжаючи його очима). Паничу! Здається, ти дбаєш тільки про свою шкуру! (Пішла).
В И Х І Д V
Зізі і Харлампій.
З і з і (вбіга і бере до кишені цукор; потім дзвонить). Харлампий! Харлампий! И где зта скотина шляется?
Харлампій показується в саду.
Харлампий! Давай самовар да подмети балкон, — мама велела, тут мы играть будем... Да иди же скорей;
только даром кормят!
Х ар л а м п і й. Ще в вас, панно, молоко на губах не обсохло, щоб на мене лаять.
З і з і. Поговори! Вот я маме скажу, так й выгонят вон! (Іде).
Х а р л а м п і й (прибира). Тьпхуі Прости господи! Од такого блазня терпіти! Що ще, звиняйте, блоха, а й та кашля! Взяв би я тебе, та задрав би плахіття, та випарив би лозою по місцю, звідкіля ноги ростуть, щоб ані сіла, ані почесала!
Чути за коном голос Анни Петрівни: "Позовите скорей пана! Воды! Скорее! Дурно!"
Х а р л а м п і й. О, вже пустила лотоки! Реве, аки лев рикающий! (Іде).
В И Х І Д VI
Анна Петрівна і Аннушка, потім Іван Андрійович.
А н н а П е т р і в н а. (бліда, плаче; Аннушка піддержує). Ах! Ах!! Они меня дорежут! Воды! Дай скорее: душит! (Дзвонить).
А н н у ш к а. Не беспокойтесь, бариня. (Подає воду).
А н н а П е т р і в н а. Ах! Зту мерзавку чтоб сейчас... раскатать!.. Чтоб духу ее не было! Где пан? (Дзвонить). Дурно, ах! Капель скорей! Виски три!