— Розтлумачте,— сказав Єгор і сів на маленьку червону табуретку.— Того й прийшов.
— Я вас вижену зараз звідси, ось і все пояснення.
— Ні, не виженете,— сказав Єгор.— Раніше, може, й вигнали б, а тепер побоїтеся. Ви он усі двері за собою позачиняли і, значить, сімейством своїм дорожите.
— Знову погрози? Слухайте, мені набридло.
— Дали б водички,— зітхнув Єгор.— У їдальні оселедця три порції з'їв — аж пече.
— Ох, нахаба! — Вона дістала з стінної шафки розмальованого череп'яного кухля, спитала через плече: — Накажете з льодом?
— Навіщо? — здивувався Єгор.— Звичайної налий, колодязної.
— Колодязної...— Вона гепнула об стіл кухлем, вода хлюпнула через вінця.— Пийте і йдіть. Чувалову скажіть, що дитина не його, хай заспокоїться.
Єгор неквапливо випив несмачну московську воду, помовчав.
Жінка стояла біля вікна, люто димлячи сигаретою і через плече поглядаючи на нього колючими очима.
— Що вам іще від мене треба?
— Мені? — Єгор подивився: і чого приндиться дівка?—• Чоловік же він вам.
— Чоловік...— Вона зневажливо пересмикнула плечима.— Пеньок він лісовий, ваш Чувалов.
— Лаяти — не пестити: не скоро заморишся.
— Образити жінку і навіть не помітити — як це благородно!
— На образити не схоже,— з сумнівом сказав Єгор.— Юрій Петрович — людина шаноблива.
— Шаноблива! — глузливо повторила Марина.— Скажіть чесно, якщо жінка.,, ну, через хвилинну слабкість, під на-
стрій, через захоплення зрештою перес...— вона затнула-ся,— ну, переночує, у вас вистачить глузду вранці не тицяти їй гроші?
— Глузду в нас вистачить. Грошей у нас немає.
— Він теж платив не готівкою. Просто вирішив мене ощасливити і потяг ставити цей дурний штамп, не поцікавившись навіть, чи я його кохаю.
— Що, силою штамп ставили?
— Ну навіщо ж...— Вона раптом усміхнулася.— Ну я дурна, дурна я була, легковажна, цього вам треба? Мені спочатку навіть сподобалося: романтика! А потім отямилась і втекла.
— Втекла? — сердито сказав Єгор.— А штамп? Від нього куди втечеш?
Довговолоса розгублено промовчала, і Єгорові стало шкода її. Розмова наче поміняла їх місцями, тепер головний у цій кухні був він, і обоє це розуміли.
— Я паспорт загубила,— винувато сказала вона.— Може, й він так, га?
— Сама забрехалась і його брехати вчиш? А з новим як живеш?
— Добре.
— Я не про те. Я про закон...
— Розписалися.
— Ох ти господи!..
Єгор схопився, заметався по кухні. Марина уважно стежила за ним, і в увазі цій була майже дитяча довірливість.
— Добре, кажеш, живете?
— Добре.
— Клич його сюди.
— Що? — Вона раптом випросталася, знову ставши холодно-гордовитою.— Геть звідси! Негайно, поки я міліцію...
— Ну, клич міліцію,— згодився Єгор і знову сів. Марина відвернулася до вікна, безпорадно пересмикнула опущеними плечима. Вона плакала тихо, боячись чоловіка і соромлячись сторонньої людини.
Єгор посидів, зітхнув, а потім торкнув її за плече.
— Дізнаються — гірше буде: адже закон порушено.
— Ідіть! — майже беззвучно закричала вона.— Чого ви прийшли, чого? Ненавиджу шантаж!
— Що ненавидиш?
Вона промовчала. Єгор потупцяв, мнучи кепку, й пішов до дверей.
— Стійте!
Єгор не зупинився. Навмисно грюкнув кухонними дверима, почув, як злісно й безпорадно заридали біля вікна, і, вийшовши в коридор, розчинив двері до кімнати.
Біля столу над креслярською дошкою страждав молодий хлопець. Він підвів на Єгора спокійні очі, моргнув, усміхнувся. Сказав несподівано:
— Креслю як проклятий. Диплом у вересні захищати.
У протилежному кутку в ліжечку спала дитина. А хлопець із задоволенням потягся і пояснив:
— Я на вечірньому. Важко!
Чи то й справді тиша в кімнаті стояла, чи то оглух Єгор ураз на обидва вуха, а тільки почув він гаряче видзвоню-нання трав'яних бабок. Почув, і знову стиснув серце тяжкий жаль, знову підступив до горла знайомий клубок, зно ву затремтіло раптом підборіддя. І почув ще Єгор, як у кухні голосно плакала Марина.
— Ну, давай, давай трудися,— сказав він хлопцеві й тихенько вийшов з кімнати.
Єгор пізно повернувся в готель. З'їв булку, що Харитина в чемодан упхнула, попив водички й ліг. Ліжко було незвично м'яке, та він ніяк не міг заснути, довго чомусь перевертався й зітхав.
Уранці він прокинувся пізніше, ніж хотів був. Умившись, пішов у буфет, а там — черга, і він весь час боявся, що запізниться.
Абияк, нашвидку проковтнув сніданок і побіг до міністерства, так і не глянувши в забуті на столі тези. А згадав він про ці тези, коли почув раптом власне прізвище:
— ...такі, як, наприклад, товариш Полушкін. Своєю самовідданою працею товариш Полушкін ще раз довів, що немає праці нетворчої, а є лише нетворче ставлення до праці. Я не буду вам розповідати, товариші, як розуміє свій обов'язок товариш Полушкін: він сам розповість про це. Я хочу тільки сказати...
Але Єгор уже не чув, що хотів сказати міністр. Його враз мов жаром обсипало: папірці ті залишилися на столі, і що в них було сказано, Єгор і знати не знав і відати не відав. Він якось дослухав доповідь, поплескав разом з усіма і, коли оголосили перерву, квапливо почав пробиратися до виходу, сподіваючись збігати в готель. І вже майже проштовхався до дверей, як тут гучно покашляли в мікрофон і чийсь голос сказав:
— Товариша Полушкіна просять терміново підійти до столу президії. Повторюю...
— Це мене, чи що, просять? — спитав Єгор у сусіда, що разом з ним штовхався у дверях.
— Ну, якщо ти той Полушкін...
— Ага!—сказав Єгор і поліз назустріч людському потокові.
За столом президії вже не було міністра, а сидів голова та навколо крутилися якісь чоловіки. Коли Єгор спитав, чого, мовляв, кликали, вони відразу заметушилися, жваво схопившись за апарати.
— Кілька знімків. Поверніться, будь ласка.
Єгор повертався, як звелено, тужливо думаючи, що час минає даремно. Потім довго відповідав на запитання, хто, та звідки, та що придумав таке особливе. Оскільки він вважав, що нічого ще не придумав, то й відповідав довше, ніж ті вимагали, і розмова затяглася: вже дзвінки продзвеніли. Єгора відпустили, але вийти він уже не зміг, а сів на місце, вирішивши, що збігати доведеться на другій перерві.
Перший виступаючий говорив доладно, і Єгорові сподобалося. Він плескав довше за всіх і знову мало не пропус< тив свого прізвища.