Зовсім уже в дорогу зібралися — Мар'їца. Засвітилася усмішкою ще в дверях:
— Ох, Єгоре Савелійовичу, ох, Тінушко! До Москви ж, не в область.
— Цілком згоден,— сказав Яків Прокопович.
Але не Яків Прокопович Мар'їці зараз був потрібен. Вона з Єгора Полушкіна, з бідоносця божого, очей масних не зводила.
— Єгоре Савелійовичу, голубчику, потай я тобі кланяюся. І від чоловіка потай і від сина потай. Порятуй ти нас, Христа ради. Адже карний розшук Федора Іпатовича тягає. Пустити ж по світу погрожують.
— Закон поваги вимагає,— суворо сказав Яків Прокопович.
Єгор промовчав. А Мар'їца заплакала й сестрі на плече схилилася:
— Пропадаємо!
— Скажи ти начальникові якому, Єгоре,— зітхнула Харитина.— Рідня ж. Не чужі.
— А хто мене спитає? — нахмурився Єгор.— Велике діло— лісник до Москви приїхав.
Хоч як плакала Мар'їца, хоч як побивалася, нічого він більше не сказав. Узяв чемодан — спеціально для Москви найбільший купили,— попрощався, посидів перед тим, як іти, і подався на вокзал. А Мар'їца додому побігла.
— Ну, що зволив сказати? — спитав Федір Іпатович.
— Відмовив він, Феденько. Гордий став надто.
— Гордий! — І жовна по вилицях забігали.— Ну, гаразд, якшо гордий. Гаразд.
А Єгор сидів біля вікна у вагоні, і колеса стукали: "До Москви! До Москви! До Москви!.."
Та поки що не до Москви, правда, а до обласного центру, на пересадку. І якраз у цей час з обласного того центру інший поїзд виходив: з Юрієм Петровичем біля вагонного вік. на. І колеса тут по-іншому стукали: "До Ленінграда! До Ленінграда! До Ленінграда!.."
Не знайшовши в обласному місті Юрія Петровича, Єгор відразу втратив усю гордість і сів у московський поїзд дуже розгублений. Щоправда, квиток йому Чувалов узяв заздалегідь і залишив у готелі, де Єгорові цього квитка і вручили з повідомленням, що сам Чувалов відбув у невідомому напрямку.
Вперше Єгор їхав у купейному вагоні, де з ощадливості не став брати постіль. Попутники трапилися солідні, про щось розмовляли, але Єгор розмови не підтримував. Він не одержав останніх напутніх вказівок від Юрія Петровича, і йому було не до розмов. І ніч майже не спав і горював на голому матраці, боячись перевертатися, щоб нікого не розбудити.
Над ранок він геть затерп і прибув до столиці в закляклому стані.
Проте його побоювання виявилися передчасними: в Москві Єгора зустріли і влаштували в готель.
— Вам, очевидно, доведеться виступити в дебатах,— сказав юнак, який його зустрічав, коли вони пройшли в номер.
— У чому?
— В дебатах.— Юнак дістав папір, поклав на стіл.— Ми підготували для вас деякі тези. Ознайомтеся.
— Ага,— сказав Єгор.— А зоопарк далеко?
— Зоопарк? — недовірливо перепитав юнак.— Здається, метро "Краснопрєсненська". Завтра о десятій ранку чекаємо в міністерстві.
— Завчасно прийду,— запевнив Єгор.
Юнак пішов, а Єгор, нашвидку перекусивши в буфеті, розпитав, як проїхати до станції "Краснопрєсненська", і не дуже впевнено спустився на ескалаторі в метро.
У зоопарку він довго затримувався перед кожною кліткою, а перед слоновником завмер. Навколо мінялися люди, приходили, дивилися, ішли собі, а Єгор стояв і стояв, сам собі не вірячи, що бачить живого слона. Щоправда, слон цей не ходив вулицями, а стояв у міцно обгородженому вольєрі, але поводився вільно: обсипався піском, пирхав і підбирав булки, що кидали йому діти через загородку. Єгор стежив за кожним рухом слона, бо дуже хотів усе запам'ятати і потім показати Кольці. Так стежив, що навіть служитель зацікавився:
— Що, громадянине, гарна худобина?
— Це тварина,— суворо виправив Єгор.
— Правильно.— Служитель був у літах, і Єгор розмовляв з ним вільно.— Не боїшся?
— А чого? Ти ж не боїшся?
— Ну, допоможи тоді. Потім у селі хвалитимешся, що слона годував.
— Яв селищі живу.
— Все одно похвалишся.
Служитель провів Єгора в зимове приміщення, де стояв ще один слон, менший. Він смачно наминав буряк з морквою і двічі ввічливо обнюхав Єгора чорним гачечком хобота.
— Розумна тварина! — захоплювався Єгор.
Потім служитель повів Єгора по зоопарку, розповів, кого із звірів як і коли годують. Повів і в мавпятник, але там Єгорові не сподобалося:
— Горланять.
Вони разом пообідали в їдальні для співробітників і остаточно подружилися. Єгор розповів про нараду, про селище й особливо про Чорне озеро.
— Раніше Лебедине називалося, а тепер — Чорне.
— Вимирає жива краса,— зітхав служитель.— Самі зоопарки скоро залишаться.
— Зоопарк — це не те.
— Не те, певна річ.
Єгор пішов із зоопарку останнім, коли ГУМи й ЦУМи були вже зачинені.
Подумав трохи, пригадав розповідь Юрія Петровича, названу ним адресу й дізнався в міліціонера, як їхати.
Він не зовсім уявляв собі мету цих відвідин, але розгублене обличчя Чувалова вперто не йшло з пам'яті.
На дев'ятий поверх він піднявся без ліфта, оскільки користуватися ним не вмів. На площадці віддихався, знайшов квартиру, подзвонив. Двері відчинила молода довговолоса жінка.
— Здрастуйте,— сказав Єгор, заздалегідь скинувши кашкета.— Мені б Марину.
— Я Марина.
Довговолоса дивилася недобре, і розмову доводилося починати через поріг.
— Я до вас від Чувалова. Від Юрія Петровича.
Вона явно вирішувала, як повестися, і Єгорові здалося, що вирішувала зі страхом.
— Так,— нарешті сказала вона й щільно причинила двері, що вели до кімнат.— Заходьте. В кухню.
Кепку повісити не було куди, і Єгор зайшов у кухню, тримаючи її в руці.
Господиня йшла слідом, наступаючи на п'яти. Неначе заганяла.
— Хто там, Мариночко? — долинув з кімнат чоловічий голос.
— Це до мене! —різко відповіла довговолоса, зачинивши за собою й кухонні двері.— То в чому ж річ?
Сісти вона не пропонувала, і це враз заспокоїло Єгора. Ще біля порога він не знав, як і що говорити, а тепер зрозумів.
— У кімнатах, либонь, чоловіченько знаходиться?
— А ваше яке діло?
— Мені діла ніякого, а ось йому — хтозна.
— Погрожувати прийшли?
— Навіщо ж отак? Я до того, що ви, значить, влаштувалися, а іншим влаштуватися не даєте. Чи добре це?
— Та як ви смієте?..
— Смію вже,— неголосно сказав Єгор.— Годі злістю па-лахкотіти. Що він поганого зробив вам?
— Зробив,— усміхнулася вона й закурила сигарету.— Пояснювати марно: якщо він до цього часу не зрозумів, то ви й поготів.